Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

Проснулося, зашуміло, до походу стало, Та й пішло на «добровольців», що волю забрали. Геть неволю, бий кайдани, що на нас надіті! Йде Петлюра, іде батько, а з ним його діти. Шануйтеся «добровольці», буде лихо з вами! Йде Петлюра з-під Хвастова з орлами Стрільцями. Мотовилівку минають, на Боярці стали, Та як вдарять в «добровольців», земля застогнала. Утікали «добровольці», пагони губили, Аж по Київ своїм трупом всю дорогу вкрили. А Стрілецтво гордо, пишно у Київ вступає, Дзвонять дзвони, гра музика, скрізь «Слава!» лунає То ж не вітер, то ж не буйний, шумить, ліс гойдає, То ж Отамана Петлюру Київ зустрічає! О. Олесь
ДУМА ПРО ХВЕДОРА ЧЕРНИКА Ой у неділеньку святую дуже рано, Ще ясне сонце зо дна моря не вставало, Ще сизії мряки по полю гуляли, Як із города, із Білої Церкви Січовії Стрільці, Мов ті орли-сизокрильці Вилітали-виступали. Сталевими шоломами поле крили, Багнетами, шаблюками городили, Підо святий Киів, під золоті брами поспішали. Бо з Києва недобрії вісті наспівали, Що вже гетьман Павло Скоропадський, Нащадок козацький, Чи по волі, чи по неволі Україну москалям оддав, Статки-маєтки панам повертав, Добровольців у Киів запрохав. То вражії добровольці, Мов ті вовки-сіроманці, На нашії села набігають, Послідну корову, останню сорочку забирають, Народ християнський шомполами крають, Господа зневажають. То як теє Січовії Стрільці зачували, У своєму серці великеє пересердя мали. Із города, із Білої Церкви в поход вистyпали. Попереду всіх та Хведір Черник, Сотник стрілецький, січовий характерник На воронім коні грає-виграває, Степи, поле щире собою звеселяє. Бо в нього зброя як сонце ясне, Що не заходить, не гасне. Бо в нього очі як у сокола, Трава притихне, вітер не дихне, Як погляне довкола. Гей, та покрикне сотник Хведір Черник Та на своїх хлопців-молодців: «Січовики славні, друзі мої давні! Та добре ви, браття любе, дбайте, По тисяч куль гострих у ленти заряжайте, З кулеметів мітко стріляйте, Над ворогом лютим жодного спожаління не майте, Як тую траву в зеленому лузі стинайте!» То як теє Січовії Стрільці зачували, Під Мотовилівку, село невеличке, підступали, Густо стріляли, Мітко вціляли, Над ворогом лютим жодного спожаління не мали, Як тую траву в зеленому лузі стинали. Стали добровольці великії втрати На собі забачати, Стали свого командіра просити-благати: «Ой, командіре наш, ваше благородіє! Подивися-поглянь, скільки в нас шкоди є! Скільки нас постреляних, побитих, Кров'ю доброю, добровольчеською политих. Та поклич же ти та Хведір Черника, Січового характерника На козацький герць молодецький. Єсть же в нас пуля самовлучная – В Москві-матушці свяченая, Єсть же в нас шашка саморубная – В Рязані благословенная. Не зможе проти них нічого сотник Черник учинити: Стрельнем раз, рубнем два – буде в сирій землі гнити». То, як теє командір зачуває, На передпілля виступає, Зично гукає: «Гей, ти сотнику та Хведір Чернику, Січовий характернику! Не добре собі з нами починаєш, Що із-за земляного валу на мою ровту стріляєш, Кров християнську проливаєш. Та виходь же ти сам, сотнику стрілецький, На козацький герць молодецький. Та будемо з собою воювати, Гострі шашки до кости притупляти, А хто з нас переможе, поборе, Того правда, і ниви, і гори.» Чи то сизий сокіл, шукаючи пари, Вилітає з-за хмари? Чи то ясен місяць із-за зеленого бору Піднімається вгору? Ні, то сотник Черник із-за земляного валу На передпілля виступає, Певно себе має. На ньому зброя ясним дзвоном дзвонить, Страху нагонить, А кого досягне, тому між живими не бути. Та не вспів же Хведір, та не вспів Черник Шаблі з піхви добути, Як