Читати книгу - "Вітіко"

пане, щоб ти підтримав своє право. Господь і святі допомогли нам, ми подякували їм, і тепер уже кінець. Якщо ти так великодушно, як і твої попередники, поділив дари, то ми шануємо ці дари і насолоджуємось ними, пам’ятаючи про їхнє походження. Для дальшого заспокоєння країни тобі, князю, не забракне вірності твоїх людей.

— Завжди має діятись правдиве і добре! — докинув Болеміл.

— Правдиве і добре! — крикнули тепер усі воїни.

— Любі панове, перше ніж розійтися, — знову озвався князь, — ми повинні ще оголосити вирок одному провинному. Він чекає надворі й серед радості, яка тепер у країні, готовий вислухати свій вирок. Вирок буде справедливий, і правосуддя утвердиться. Покличте того чоловіка.

Один з воїнів коло дверей зали вийшов і повернувся з Вітіко.

— Заходь, Вітіко, — запросив князь.

Вітіко пішов від дверей зали до місця перед зборами. Він мав на собі шкіряний обладунок, у якому був, коли їхав верхи повз Чинов і в якому виступав у великій залі Вишеградського замку.

— Чи знаєте ви цього чоловіка і чи бачили ви його коли-небудь? — запитав князь.

— Знаємо! — відповів Болеміл.

— Знаємо! — мовив Любомир.

— Знаємо! — сказав Оттон.

— Знаємо! — кивнув Здик.

— Знаємо! — гукнуло багато голосів.

— Одолене, ти бачив учинок цього чоловіка, через який він стоїть отут, тож розкажи правдиво, як усе відбувалося.

Одолен підвівся зі свого місця, що було десь у задньому ряду, й мовив:

— Високий пане! Ми їхали верхи між Пльзенем і селом Голобков. Аж тут нагодився загін ворожих вершників. Серед них були князі Вратислав із Брно, Оттон з Оломоуца і Владислав, син князя Собеслава. Відбулася сутичка. Ми були набагато численніші від них. Ми стояли так, що вони були плечима до нашого табору, а ми були плечима до їхнього табору. Перемога мала бути наша. Вітіко командував значно більшим числом вершників, ніж я. Коли вороги намірилися тікати, Вітіко відвів своїх вершників убік, тож я думав, ніби він хоче обійти ворогів, щоб стати за їхньою спиною й не дати їм утекти. Але він створив вихід у напрямі Праги, вороги розвернули коней і втекли через той вихід у бік Праги. І мої вершники, і вершники Вітіко кричали про зраду, збились у купу, а коли порядок відновили, вороги були вже далеко від нас. Вітіко передав свій провід мені, і я дав наказ рушати в погоню. Вітіко мчав разом із нами як простий воїн. По дорозі ми побачили, як горять дерев’яні хати села Голобков. Ми не могли пробратися крізь пожежу, а коли знайшли обхідний шлях, уже минуло так багато часу, що гнатися за ворогом було марно. Ми розвернулися, Вітіко з нами, а в таборі він пішов до ясновельможного великого князя Владислава.

Одолен сів, і князь наказав:

— Кажи, Вітіко.

Вітіко вклонився князеві й почав пояснювати:

— Я не скоїв військового злочину, коли намагався перешкодити втечі ворогів у бік нашого табору. Я хотів, щоб вони втекли до свого табору, і це мені вдалося. Оскільки три князі під’їхали так близько до нашого табору, я думав, ніби в них, певне, щось важливе в голові. Та, коли вони засвідчили, що в них і в думці немає прагнення скоритися ясновельможному князеві Владиславу, я виснував, що вони, безперечно, не тільки не хотіли, щоб шпигуни та різні чутки позбавляли мужності військо Конрада зі Зноймо, а й самі поїхали поглянути, щоб, повернувшись, збадьорити й підохотити своє військо. Але наш намір полягав у тому, щоб вони самі всупереч своїй волі були змушені принести Конрадові звістку про марність дальшої боротьби, і тому я, щоб не було ніякої затримки, дав їм змогу втекти. Зради я не скоїв, бо інакше був би серед ворогів, я тільки порушив закон війни і завинив перед високим князем і тепер чекаю на кару.

— Ми знаємо, що сталося, — мовив князь. — А тепер, люди, кажіть, чи слід карати Вітіко.

— Вітіко слід карати, але з огляду на свою молодість він поводився мудро, — виснував Здик, єпископ Оломоуцький.

— А що скаже мій брат Дипольд? — запитав князь.

— Нічого не скажу, — відповів Дипольд. — Князі з роду Пржемисла стоять проти нас, ніхто не повинен сказати, ніби мною коли-небудь керувала заздрість.

— А ти, Генріх? — запитав князь.

— Я кажу, як Дипольд.

— А Болеміл? — запитував далі князь.

— Ми казали, — почав Болеміл, — що допомога чужинців у нашій війні — це лихо і що війні треба якнайшвидше покласти край. Війна скінчилася, ворог утік і мечі вже не потрібні. Якщо Господь так подбав про це, що можемо вирішувати ми? Вітіко й діяв у цьому дусі, але покарай його так суворо, як можеш, бо він скористався твоїм правом.

— А що скаже Любомир? — запитав князь.