Читати книгу - "На скрижалях історії"

— Хай кожний із присутніх що-небудь розповість, проспіває, продекламує або хоч затанцює.

Іван виглядав таким сіромашним, що звернули увагу на це дві молоді вчительки, які сиділи поруч. Запропонували йому свій спирт, а коли відмовився, здивувалися й запитали прямо:

— Хто ви за один, що так скромно й непоказно себе поводите?

Признався їм. Настрій ніскільки не змінився після запропонованої порції спирту. Адже соромиться свого костюма, незнайомих хоч і щирих людей, а головне, не вивітрився ще з нього табірний синдром.

Першим розпочав оповідь лікар, розсмішив усіх до сліз. Потім було досить пісень, декламацій і танців. До Івана підсіла молода дівчина, техробітниця школи й почала розпитувати:

— Де і в яких таборах ви відбували покарання?

Детально перерахував їй усі лагпункти, де довелося побувати. Тоді вона, витираючи хусточкою очі, поцікавилася:

— Не траплялось бачити там десь мого тата Паровичного Грицька?

— Так! Я з ним працював на в'язанні верш і маток для парників, а потім нас розлучили.

Багато жінок із цікавістю зупиняють свої погляди на ньому. А йому все здається, що то його недоладний костюм привертає таку увагу, від чого ніяковіє ще більше.

Пісні лунають упереміж із музикою. Іван же віддає перевагу пісні, особливо народній. Коли до нього дійшла черга щось розповісти або заспівати, зізнався:

— Не знаю я російських пісень і віршів теж!

Усі настійно почали впрошувати, аби він виконав українську пісню. Як виявилося, у цій залі багато українців. Заспівав із Шевченка «Зоре моя вечірняя».

— Давай іще! Жадаємо українських пісень!

Виконав народну пісню «Побратався сокіл із сизокрилим орлом». Співалося легко, у залі хороша акустика. Уподобали слухачі й цю пісню.

Підійшла дружина Калюжного й спитала:

— А дуетом українські пісні виконуєте?

— Звичайно. Ось хоча б «Коли розлучаються двоє».

— О! І я добре знаю слова. Давайте заспіваємо дуетом!

І вони разом заспівали... У житті не раз виступав Іван перед глядачами, співав у хорі й солістом, не стушувався й тут. По закінченню зал сколихнули бурхливі оплески, які лунали тривалий час.

А йому, миттєво, чомусь постав перед очами той слідчий у Кам'янці, який на допиті в жовтні 1937 року ставив за злочин, що Іван співав українські пісні й ставив п'єси українською мовою. Ох, як дуже тоді свербіло — морснути слідака по пиці... Згадався й прокурор в Саратові, який радив не згадувати більше про ту минувшину. А як же можна забути те, що навіки закарбувалося в голові, у м'язах рук і ніг, у попереку, а найпаче, у серці.

У холодні зимові вечори на самоті, інколи спливають у пам'яті гутірки на історико-політичні теми часів служби в армії УНР і в період перебування в радянських концтаборах. Шелестять, шепочуться як трава, крамольні думки про долю його неньки України і її багатостраждального народу.

Іван дякує батькам, що вхлюпнули в нього таке здоров'я й приохотили до тяжкої фізичної праці, тому й вижив. Не упослідили ним якийсь безіменний пагорб у тайзі. Йому тепер — 46 років, без ціпка не ходить, оголилися лоб і тім'я, на скронях осів північний іній.

Минула зима. Сніги стекли ярами до Волги. Жайворонки дзвенять десь у небесній сині. Сьогодні свято Першого травня. У школі на дитячому ранку все сільське начальство. Дітлахи поспівали, подекламували вірші, потанцювали під керівництвом піонервожатої, потім поснідали. Оце й усе святкування...

По дорозі зі школи зайшли до Івана голова сільради Зайцев і завідувач ткацької фабрики Гайстер. Зійшлося їх три холостяки. Дружина Зайцева, ще не переїхала сюди з свого села над Волгою. У Гайстера дружина загинула під бомбами в ешелоні під час евакуації. А Іванова блудить десь по світу широкому. Довго мовчали за круглим столом. Порушив мовчанку Гайстер:

— Я заради свята не проти б і чарочку-другу перехилити...

— А я б випив та ще й закусив би, — додав Іван, — тільки де ж ти дістанеш тепер тієї чарочки?

Тут Зайцев дістав із кишені олівця й записника, щось накривуляв у ньому, видер листочка й вийшов надвір. Невдовзі повернувся й сів із Гайстером за шахи, і знову в хаті запанувала тиша.

Перегодом, постукали в двері, увійшов сусідський хлопець і подав Зайцеву якусь пляшку. Гайстер понюхав пробку й відзначив, усміхаючись:

— Це те, що нам зараз дорожче всього!

Іван, дістаючи з шафочки пайку хліба, зауважив:

— Ось святий хліб був, є й завжди буде найдорожчим для людини. Я знаю справжню ціну хлібу, побувавши в таборах.

Гості сіли знову за шахи, а він сходив до директриси, щоб виручила з «біди». Та зразу дотяла, що то в них за ґвалтовна «біда» приключилася. Прихопила дещо із закусок, і цим та своєю присутністю, створила дійсно святковість холостятській компанії. Випили всі разом за остаточну перемогу у війні, закусили солоними огірками й гарячею картоплею. Для Івана нічого смачнішого немає. Це та їжа, яка йому стільки снилась у тайзі.

Забігла піонервожата з піонерами, забрали афіші, які він намалював на вечірній концерт і виставу, що відбудуться в