Читати книгу - "Фараон"

— Це страх, — мовив Бероес і провів над кулею вістрям кинджала.

Раптом фараон весь зіщулився.

— Годі!.. — скрикнув він. — Навіщо ти мене так мучиш?.. Натомлене тіло хоче спочити, душа — відлетіти в країну вічного світла… А ви не тільки не даєте мені вмерти, а ще й вигадуєте нові муки… Ах!.. Не хочу…

— Що ти бачиш?..

— Від стелі щохвилини спускаються наче дві павучі ноги, страшні… товсті, як пальми, кошлаті, гачкуваті на кінцях… Я відчуваю, що над моєю головою висить велетенський страхітливий павук і обсновує мене сіттю з корабельних канатів…

Бероес підняв кинджал.

— Мер-Амон-Рамзесе, — мовив він знову, — весь час вдивляйся в іскру і не оглядайся на боки… «Ось знак, який я підношу в вашій присутності, — шепотів він. — Ось я, могутньо озброєний допомогою бога, всевидющий і безстрашний, який викликає вас закляттям… Айє, Сарайє, Айє, Сарайє, Айє, Сарайє… ім’ям всемогутнього і вічно живого бога…»

Цієї миті на обличчі в фараона з’явився спокійний усміх.

— Здається мені, — мовив повелитель, — що я бачу Єгипет… весь Єгипет… Так, це Ніл… пустеля… Тут Мемфіс, там Фіви…

Він справді бачив Єгипет, весь Єгипет, але не більший за алею, яка тяглася через сад його палацу. Ця дивна картина мала, проте, ту властивість, що коли фараон звертав на якесь місце пильнішу увагу, воно відразу розросталося до майже натуральних розмірів.

Сонце вже заходило, заливаючи землю золотаво-пурпуровим світлом. Денні птахи лаштувались до сну, нічні прокидалися в своїх схованках. В пустелі позіхали гієни й шакали, а сонний лев потягався своїм могутнім тілом, готуючись іти на лови.

Нільський рибалка квапливо витягав сіті, великі транспортні кораблі причалювали до берегів. Втомлений хлібороб знімав із журавля цебро, яким цілий день черпав воду; інший поволі повертався з. сохою до своєї мазанки. В містах запалювали світло, жерці в храмах готувалися до вечірньої відправи. На шляхах опадала курява, замовкали рипучі колеса возів. З пілонів чулися тягучі голоси, що закликали народ до молитви.

Далі фараон з подивом помітив наче зграю сріблястих птахів, які знялися над землею. Ті птахи вилітали з храмів, палаців, вулиць, майстерень, нільських кораблів, сільських мазанок, навіть з копалень. Спочатку кожен з них мчав угору, мов стріла, але раптом, зустрівши в небі іншого срібноперого птаха, який перетинав йому дорогу, бився об нього зі всієї сили, і обидва мертві падали на землю.

Це були суперечливі людські молитви, які перешкоджали одна одній знятися до трону всевишнього…

Фараон напружив слух… Спочатку він чув тільки шелест крил, та незабаром зміг розрізнити окремі слова.

Ось він чує молитву хворого, який молиться, щоб до нього повернулося здоров’я, і водночас лікаря, який благає, щоб його пацієнт хворів якнайдовше. Господар благає Амона, щоб той пильнував його комору й хлів; злодій простягає руки, до неба, щоб без перешкод йому вдалося вивести чужу корову та наповнити мішки чужим зерном.

Ці молитви розбивалися одна об одну, мов каміння, випущене з пращі.

Мандрівник у пустелі падав на пісок, молячись, щоб бог послав йому північний вітер, який приніс би хоч краплину вологи; мореплавець бився чолом об корму, благаючи, щоб хоч тиждень ще віяли вітри зі сходу. Хлібороб прагнув, щоб швидше висохли болота після повені; бідний рибалка благав, щоб ці болота не висихали ніколи.

Їхні молитви розбивалися одна об одну і не досягали до божественних вух Амона.

Найбільший гомін стояв над каменоломнями, де злочинці, закуті в ланцюги, з допомогою клинів, змочених водою, розбивали величезні скелі. Там денна зміна робітників благала, щоб швидше настала ніч і прийшов жаданий сон, тоді як нічна зміна робітників, котрих наглядачі саме будили, била себе в груди, молячи, щоб ніколи не заходило сонце. Там купці, які забирали відколупаний та оброблений камінь, молилися, щоб у копальнях було якнайбільше злочинців, тоді як постачальники харчів, лежачи на животах, зітхали, щоб мор більше чавив робітників і вони на тому могли б нажитися.

Отже, і молитви людей з копалень не долітали до неба.

На західному кордоні фараон побачив два війська, які готувалися до бою. Обидва лежали на пісках, благаючи Амона, щоб він допоміг їм подолати ворога. Лівійці бажали ганьби і смерті єгиптянам; єгиптяни посилали прокляття лівійцям. Молитви, тих і тих, мов дві зграї шулік, зіткнулися над землею і впали на пустелю. Амон навіть їх не помітив.

І скрізь, куди б не звернув фараон стомлені очі, було те саме. Селяни благали перепочинку і зменшення податків; писарі молилися, щоб зростали податки і ніколи не припинялася робота. Жерці благали Амона послати довге життя Рамзесові XII і знищити фінікійців, які перешкоджали їхнім грошовим операціям; номархи взивали до бога, щоб він зберіг життя фінікійцям і допоміг швидше зійти на трон Рамзесові XIII, який покладе край сваволі жерців. Леви, шакали й гієни вили з голоду і жадали свіжої крові; олені, сарни й зайці з тривогою залишали свої схованки, думаючи лише про те, щоб зберегти своє мізерне життя ще хоча б на одну добу. Хоч досвід підказував їм, що вже цієї ночі не одне з них мусить загинути, щоб не померли хижаки.

І так у всьому світі панував розлад. Кожен прагнув того, що сповнювало жахом інших; кожен просив за власне добро, не питаючи, чи не заподіє зла ближньому.

Через те людські молитви, хоч вони й були як сріблясті птахи, що линули до неба, не досягали, однак, своєї мети. І божественний. Амон, до якого не доходив жоден голос із землі, поклавши руки на коліна, дедалі більше заглиблювався в споглядання своєї власної божественності, а долю світу щодалі частіше вершили сліпа сила й випадок.

Раптом фараон почув голос жінки:

— Ступай, шибенику, до хати, бо вже час молитися!..

— Зараз… зараз! — відповів дитячий голос.

Фараон глянув у той бік і побачив убогу мазанку писаря на скотному дворі. Її власник при останніх відблисках призахідного сонця закінчував писати свій звіт, його дружина товкла каменем пшеницю на коржі, а перед мазанкою, як молодий козлик, бігав і стрибав шестирічний хлопчина, сміючись невідомо з чого. Мабуть, його сп’янило духмяне вечірнє повітря.

— Синку!.. Синку!.. Ану йди швидше на молитву… — повторювала мати.

— Зараз!.. Зараз!..

І далі бігав, пустував, як шалений.

Врешті мати, бачачи, що сонце починає погрузати в пісках пустелі, відклала свій камінь і, вийшовши на подвір’я, спіймала хлопця, як того невгамовного лошачка. Він опирався, але кінець кінцем мусив скоритися. Мати, втягши його до мазанки, квапливо посадила його на долівці і притримала рукою, щоб знову не втік.

— Не крутись, —