Читати книгу - "Гаррі Поттер і напівкровний принц"

Я ж казав, що це грубо, — презирливо й навіть розчаровано відповів Дамблдор, немовби Волдеморт не дотягував до очікуваного ним рівня. — Ідея, як ти, мабуть, розумієш, полягає в намаганні ослабити ворога, котрий бажав би туди зайти. І знову Лорд Волдеморт неспроможний збагнути, що є муки набагато страшніші за фізичні рани.

— Так, але якщо їх можна уникнути… — пробурмотів Гаррі, який добре знав, що таке біль, і геть не прагнув від чути його знову.

— Іноді їх, однак, не уникнути, — сказав Дамблдор, відгортаючи рукав мантії й виставляючи ушкоджену руку.

— Пане професоре! — запротестував Гаррі, підбігаючи до Дамблдора, що вже заніс ножа. — Давайте я, бо я…

Він навіть не знав, що сказати: молодший, дужчий? Але Дамблдор тільки всміхнувся. Блиснуло срібло — і бризнув яскраво-червоний струмінь; кам’яна поверхня рясно вкрилася темними блискучими крапельками.

— Ти дуже люб’язний, Гаррі, — Дамблдор провів кінчиком чарівної палички над глибоким порізом на руці — і той негайно зарубцювався, так само, як Снейп гоїв Мелфоєві рани. — Але твоя кров дорожча за мою. Ага, здається, вийшло, так?

Сліпучі сріблясті обриси арки знову з’явилися на стіні, але тепер уже не зникали: натомість щезло забризкане кров’ю каміння, окреслене аркою, залишивши прохід у непроглядну темряву.

— Спочатку, мабуть, я, — сказав Дамблдор, заходячи в арку. Гаррі пішов за ним, на ходу засвічуючи чарівну паличку. Їхнім очам відкрилося моторошне видовище: вони стояли на краю величезного чорного озера, протилежного берега якого Гаррі навіть не розрізняв, у такій височенній печері, що її стелі теж не було видно. Десь удалині, начебто в самому центрі озера, сяяло невиразне зеленаве світло; воно віддзеркалювалося від поверхні нерухомої води. Зеленаве сяйво і дві чарівні палички були єдиними джерелами світла у цій суцільній оксамитовій темряві. Однак проміння з паличок не сягало так далеко, як хотілося б Гаррі. Ця темрява здавалася густішою, ніж звичайна.

— Ходімо, — спокійно сказав Дамблдор. — Старайся не ступати у воду. Тримайся біля мене.

Він пішов уздовж берега, Гаррі намагався не відставати, їхні кроки відлунювали над вузькою смугою каміння, що оточувала озеро. Вони йшли далі й далі, але картина не мінялася: з одного боку від них височіла шорстка стіна печери, а з другого — безмежна широчінь гладенької, мов скло, чорної-пречорної поверхні озера, з отим загадковим зеленавим сяйвом посередині. І печера, й ця тиша у ній здавалися Гаррі гнітючими й тривожними.

— Пане професоре? — не витримав нарешті він. — Думаєте, горокракс тут?

— Тут, — відповів Дамблдор. — Я переконаний. Питання лише, як нам до нього дістатися?

— А не можна… спробувати замовляння-викликання? — запропонував Гаррі. Він добре розумів, що це ідіотська пропозиція, але так хотілося якнайшвидше звідси зник нути.

— Та вже ж, можна, — погодився Дамблдор. так різко зупиняючись, що Гаррі ледь на нього не наштовхнувся. — Візьми й спробуй.

— Я? Ну… ну що ж…

Гаррі такого не сподівався, однак прокашлявся і голосно вигукнув, піднявши чарівну паличку:

— Акціо горокракс!

Зі звуком, схожим на вибух, щось величезне й бліде вирвалося з темної води за якихось шість метрів од них. Гаррі ще й не встиг роздивитися, як воно вже шубовснуло назад, розігнавши по дзеркальній поверхні великі й глибокі брижі. Гаррі з переляку відсахнувся й ударився об стіну, Серце шалено гупало, коли він повернувся до Дамблдора.

— Що це було?

— Мабуть, щось таке, що реагуватиме на наші спроби здобути горокракс.

Гаррі ще раз подивився на воду. Поверхня озера знову нагадувала блискуче чорне скло: брижі зникли якось не природно швидко, а от серце в Гаррі й далі калатало.

— Ви знали, що таке станеться, пане директоре?

— Щось мало статися обов’язково, якби ми вдалися до відвертої спроби заволодіти горокраксом, і я це знав. Але ти, Гаррі, запропонував дуже добру ідею — простий спосіб з’ясувати, що на нас чекає.

— Але ж ми не знаємо, що то була за почвара, — вимовив Гаррі, дивлячись на лиховісно гладесеньку воду.

— Тобто, що то були за почвари, — уточнив Дамблдор. — Дуже сумніваюся, що вона тут одна. То що, йдемо далі?

— Пане професоре?

— Що, Гаррі?

— Як ви гадаєте, нам доведеться заходити в озеро?

— В оце озеро? Хіба що нам дуже не пощастить.

— А ви не думаєте, що горокракс на дні?

— Та ні… я думаю, що горокракс посередині. Дамблдор вказав на невиразне зелене світло в центрі озера.

— То нам треба буде перетинати озеро, щоб до нього дістатися?

— Думаю, що так.

Гаррі замовк. У його уяві виникли всілякі водяні почвари, велетенські зміюки, демони, водяники й ельфи…

— Ага, — Дамблдор знову зупинився; тепер Гаррі таки наштовхнувся на нього й від несподіванки заточився над темною водою, проте Дамблдор ухопив його за рукав здоровою рукою і відтягнув назад. — Вибач, Гаррі, я мав би тебе попередити. Відійди до стіни, будь ласкавий: здається, я знайшов потрібне місце.

Гаррі не розумів, що мав на увазі Дамблдор; ця ділянка темного узбережжя здавалася йому такою самісінькою, як і всі інші, але Дамблдор начебто помітив там щось особливе. Цього разу він обмацував пальцями не кам’яну стіну, а просто повітря, ніби сподівався знайти й схопити щось невидиме.

— Ого, — радісно вигукнув Дамблдор за кілька секунд. Його долоня стисла в повітрі щось невидиме для Гаррі. Дамблдор підступив до води; Гаррі нервово спостерігав, як носаки Дамблдорових черевиків з пряжками звисали з самого краю кам’яного виступу. Стискаючи в повітрі долоню, Дамблдор другою рукою підніс чарівну паличку і вдарив її кінчиком себе по кулаці.

Миттю просто з повітря виник товстелезний позеленілий мідний ланцюг, що тягнувся з глибини озера прямо до стиснутої Дамблдорової долоні. Дамблдор ударив по ланцюзі, і той почав по-зміїному прослизати крізь його кулак, падаючи кільцями на землю з брязкотом, що відлунював від кам’яних стін, і підтягуючи щось з глибин чорної води. Гаррі аж зойкнув, коли поверхню розрізав примарний ніс малесенького й зеленого, як і сам ланцюг, човника. Човник гладенько, майже не залишаючи хвиль, надпливав до того місця на березі, де стояли Гаррі й Дамблдор.

— А як ви знали, що він там був? — здивувався Гаррі.

— Чари ніколи не зникають безслідно, — пояснив Дамблдор, коли човник легенько стукнувся об берег, — і ці сліди бувають часом дуже виразні. Я ж був у Тома Редла вчителем.