Читати книгу - "Володимир"

Так вони домовились і посилали у Смоленськ Мануїла, у Волин — Стефана, не тільки в Києві церква підпирає Гору, єпископи й священики ставали біля князів у землях.

Сини князя Володимира виїжджали в землі — він хотів, щоб вони швидше були там, робили, діяли, їм важко було залишатись у Києві, нехай будь-який город і земля, аби не Гора, Київ, батько, мачуха Анна.

Ближчим часом до Києва прибули й сли польського князя Болеслава. Князь Володимир зустрів їх як друзів. Три дні гриміла Гора, князь Володимир разом з князем туровським Святополком приймав гостей, перевари меду, олу стояли на кінцях нового города й на Подолі, веселився весь Київ.

Після цього князь Володимир послав своїх слів і разом з ними князя Святополка до Гнєзно, там князь Болеслав, дізнавшись, як приймали його слів у Києві, велів прийняти їх у Гнєзно ще краще.

Звичайно, князь Святополк мав нагоду зустрітись з князівною Мариною, вона була дівчиною незвичайної краси — невисока, але ставна, білява, з чудовими голубими очима, співучим голосом, ніжна, тендітна Марина припала Святополкові до душі. Минуло небагато днів, і він признався, що полюбив її; князівна Марина відповіла йому такими ж словами, ніжній, тендітній дівчині сподобався грубуватий, не зовсім зугарний, але дужий, міцний туровський князь.

Весілля гуляли в Гнєзно. Нікого не турбувало, що князь Святополк не католик.

З Гнєзна князь Святополк їхав, не заїжджаючи до Києва, просто на Туров. Разом з ним їхала жона Марина з великим почтом, її дружина, чимало священиків і духівник.

Духівник був радий, що Святополк не їде до Києва, — там добре його знали, бо це ж він приїжджав колись ще до князя Ярополка як благовісник Римського Папи, пізніш — до князя Володимира як посланець князя Мешка.

Єпископ калобрезький Рейнберн — це був він — їхав нині як духовний наставник княгині Марини, не залишав її ні на крок, дбав про неї, а відтак стикався, сходився й з князем Святополком, довгі вечори в гостиницях[187] на Червенському шляху проводив тільки з обома ними, багато розповідав князеві, дещо розпитував у нього.

Наставник Марини єпископ Рейнберн виконав загад Римського Папи — зараз для нього була відкрита на Русь широка дорога.

6

Звістка про те, що до Новгорода їде князем син Володимира Вишеслав, приголомшила й дуже стурбувала посадника Добриню.

Відтоді коли Володимир вирушив з Новгорода, після закінчення січі з Ярополком став київським князем, а відтак і великим князем Русі, Добрині на думку не спадало, що в Новгороді може бути і буде колись свій, новгородський князь.

Що князь для Новгорода, і навіщо він тут, коли в Києві сидить Володимир, а в землях за Волоком є його посадник Добриня? Він ревно служить київському князеві, тримає в покорі полунощні землі, стереже, як пес, україни Русі, збирає й посилає в Київ велику дань — дві тисячі гривень за літо, а крім того, ще й хутро, мед, віск, горючий камінь, риб’ячий зуб. Що ж замислив князь Володимир, чому посилає в Новгород свого сина?

«А може, — думав Добриня, — це робить київське боярство, що не любило й не любить його — брата рабині Малуші; може, нашкодили новгородські бояри, яким краще сидіти й владувати під знаменом свого князя, аніж під десницею Добрині?»

Проте Добриня одгонив ці думки — що київському боярству Новгород, їм, звичайно, краще мати тут слухняного посадника, аніж ще одного князя; з новгородськими боярами й воєводами Добриня був суворий, невмолимий, але самі вони такі ж суворі й невмолимі, того, що беруть від Добрині, не візьмуть від князя, ні, вони просили колись у Святослава сина-князя, під знаменом Володимира вони здобули честь, славу, багатство, але не стануть рубати сука під собою, не просять у Володимира сина…

Від Рути не сховалось, що Добриня схуд, змарнів, став погано спати.

— Що з тобою, муже мій? — запитала вона якось уночі, помітивши, що Добриня довго перевертався з боку на бік, потім сів на ложі, випив повний кухоль квасу… — Може, тобі щось болить — печія чи знову поперек?

— Ні, нині нічого не болить, — відповів Добриня, і в півтемряві Рута побачила його скуйовджене волосся, великі очі, що сполохано дивились на вікно. — А от лежу, не спиться.

— А чому? — Рута сіла поруч з ним, поклала руку на шерхку, зморшкувату його шию.

— Син Володимира Вишеслав їде сюди князем. Не знаю, чому київський князь посилає його сюди, не відаю й того, як мені з ним бути?

— А ти не думай про це, — спокійно промовила Рута. — Ти в Новгороді свій, перший боярин, у тобі вся сила. А князь — що він, без тебе не ворухнеться, без тебе і князем не буде.

Рута говорила правду, чи Вишеслав, чи будь-який інший син Володимира — що вони без нього?! А все ж на душі в Добрині було тоскно, якось пусто — Рута нагадала, і от він відчув, як його справді мучить печія, ниє поперек. Ні, не той нині Добриня, яким був колись, уже підкралась до нього й починає одолівати невблаганна старість.

І ще відчув Добриня в цю пізню годину ночі невиразну тугу за далекою минувшиною, в півтемряві терема над Волховом стало йому чомусь так самотньо…

— Дай мені грудочку крейди, — сказав Добриня, — бо справді мучить печія.

Рута встала з ложа, дістала з каді грудочку крейди, набрала ще з діжки й кухоль квасу. Добриня розгриз цю грудочку, запив.

— Ніби стало й легше, — промовив він. — Почекай-но, Руто, здається, вдарила сторожа?! Так і є, треба вже вставати.

У кутку Рута роздувала жар, запалювала свічу.

Коли скресли Волхов і Ловать, прибув до Новгорода князь Вишеслав.

Повідомлені зарані гонцями, Вишеслава зустрічали аж на Ільмень-озері на десяти учанах посадник Добриня з воєводами Спиркою, Векшею, Михалом, Тудором, боярами Чудином, Волдуєм.

Добриня пильно додивлявся й бачив, що звістка про приїзд князя Вишеслава всіх їх дуже втішала, вони нетерпляче його ждали, готувались зустріти достойно й сердечно.

Ніхто не нарікав і не цурався також і його, Добрині, бояри й воєводи згадували час, коли в Новгороді сидів князь Володимир, а вони служили йому, раділи, що й тепер він не забув про них, посилає князем свого сина.

— Будемо служити Вишеславу, — одверто висловлювались вони, — а ти, Добринє, клади мости між ним і нами…

Зустрівшись на широкому плесі, де не видно було й берегів, усі вони вітали князя, Добриня ж, одягнутий у хутряний кожух,