Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Кохайлику!

Але коваля там уже не було.

Захлюпнула його хвиля спогаду про сьогоднішній ранок, коли панна від нього відмовилась.

Не хотілося йому чути від неї й слова подяки.

Він оперіщив коня і гайнув до своїх спітнілих та скривавлених борозенківців, що спішувались трохи віддалік.

— Гей, сотнику! — гукнув навздогін Мелхиседек.

Михайлик, почувши те, не збагнув, що то — до нього, і коня не спинив.

Очима шукаючи своєї матінки, бо ж не бачив її замалим не годину, та ще й таку страшну годину, Михайлик оглядався по всьому полю, залитому кров’ю, всіяному трупами людей та коней, чорному й столоченому, повному стогону та хрипіння вмираючих, і мліло серце ковалеве од гострої тривоги.

— Мамо! — шепотів хлопець. — Мамо! Де ж ви? Матінко?!

— Пане сотнику! — конем наздоганяючи Михайлика, вдруге покликав єпископ. — Вернись-но!

— Тебе кличе владика! — гукнув якийсь поранений у голову козак. — Тебе ж!

— Мене? — спиняючи коня, здивувався Михайлик.

— Тебе, тебе! — невідь-звідки взявшись, заступив молодикові дорогу Козак Мамай, а Песик Ложка також ствердливо гавкнув.

— Мами моєї не бачили? — спитав у Песика Михайлик.

— Десь вона тут, — одповів за нього Мамай, завертаючи ковалевого коня до білого каменя, під яким, чекаючи приходу лікаря, поклали вже Ярину.

Сівши на тому камені, владика й дожидав Михайлика.

— Його преосвященство кличе пана сотника, — сказав Мамай.

— Сотника вбито в бою, — відмовив Михайлик, не розуміючи — про кого мова. — Де ж моя матінка?

— Я тут, — озвалась Явдоха, виникаючи біля сина. — Живий?

І неня всього Михайлика обмацала, наче не вірячи власним очам.

— Гей, сотнику! — знову гукнув через голови, ставши на камені, отець Мелхиседек. — Тебе, тебе кличу, пане Михайле!

— Мене? — здивувався Михайлик.

— Тебе ж! — засміявся єпископ. — Іди-но сюди!

— Кличуть, синочку! — підштовхнула Михайлика неня, як і завше, зрозумівши все з півслова.

— Але чому ж… — розгублено поглянув він на матір.

— Тому, що ми з тобою, лебедику… ми з тобою стали зараз оце… сотниками, — стиха пояснила Явдоха.

— Як то, мамо?

— Ми з тобою вже сотники, синку! — голосніше сказала ненька.

— Я сам, мамо, я сам… — спробував був хоч трішки вговтати свою паніматку Михайлик, але Явдоха вже виступила вперед і, плечем прокладаючи Мамаєві та Михайликові дорогу поміж лицарями, ще гарячими від пекла бою, сердито на всіх покрикуючи, вела до білого каменя, де дожидав владика.

— Дорогу сотникові!

— Мамо! — з докором благав Михайлик. — Облиште, мамо!

Але Явдоха добре знала своє материнське діло.

— Дорогу панові сотникові! — погукувала вона, пробиваючись між вояками.

11

— Чолом тобі, пане сотнику! — привітав Михайлика єпископ.

— Це ж — не я… — непевно почав був хлопець.

— Коли тобі говорять, що це ти, — перепинила матінка, — не сперечайся!

— Хіба ж це не ти погнав ворога? — спитав архієрей.

— Це — козаки, владико.

— Не ти хіба врятував од загину, од ганьби, од полону — загін покійного сотника Борозенка?

— Вони відбивались од німців, як дикі коти. Побачили б ви, владико…

— Хіба це не ти показав їм, як треба, щоб слави козацької не потлумити, як треба ворога періщити, стинати, бити, а не відбиватись?

— Як же я міг показати, коли я й сам… не той…

— Несміливий? — кепкуючи, спитав Козак Мамай.

— Коли ж я й сам…

— Не сердитий?! — щасливо засміялась матінка.

— То це не за тобою вони пішли в бій? — спитав, повівши довкола рукою, єпископ.

— За ним, за ним! — загукало вдячне козацтво, яке з бою вийшло з честю — під несподіваним проводом ковалиська.

— Чуєш? — смішливо смикнувши себе за сергу, спитав Козак Мамай.

— Чуємо! — відмовила за хлопця матінка, постерігши, куди той дивиться, бо ж він очей не зводив з лікаря, який уже порався коло Ярини.

— От і виходить, що став ти сотником, парубче, — урочисто промовив пан полковник, а Михайликові аж млосно стало, аж отетерів од несподіванки, і дуже ж йому хотілося, щоб це був жарт або сон, і він уже скоса поглядав на матінку, очима благаючи про допомогу.

— Ну, які з нас сотники?! — сором’язно пишаючись і підбираючи губи, почала Явдоха і аж почервоніла, як дівчинка, бо ж їй ця розмова була таки приємна, і мати повторила ще раз: — Які з нас сотники, владико!?

— А кажуть же, ваш хлопчик був у бою — сотник як сотник!

— Так то ж — у бою! — озвався й Михайлик. — Та й вийшло все воно, владико, ненароком, — і парубок аж руками розвів, ніби просив пробачення.

— Сам винуватий! — зареготав Мамай.

— Гав-гав-гав-гав, — потвердив Песик Ложка.

— Марна річ, — посміхнувся й владика. — Хочете ви чи не хочете, матінко, а синок ваш уже став-таки сотником. Доведеться подякувати за честь і ставати до діла.

— Ну, коли так, владико… — Явдоха манірно вклонилась. — Спасибі за честь, панове громадо! — І матінка віддала чолом на всі боки. Звеліла й синові: — Кланяйся!

Михайлик уклонився теж.

— Нижче! — звеліла неня.

І Михайлик віддав нижче:

— Спасибі за честь!

Потім, сам з того дивуючись, зненацька гукнув:

— Кашовари, сюди!

Наперед виступив тільки один, старий кухар Улас Загреба — з величенною ложкою, що стирчала не з халяви, як у всіх козаків, а з-за пояса, така вона була велика.

— Я сам-один лишився, — віддавши поклін сотникові, сказав старий. — А двох кашоварів убило.

— Візьміть собі на поміч іще чотирьох! — звелів новий сотник і звернувся до козаків: — Хто піде в кашовари?

Коли кількоро зголосились охоче, Михайлик наказав:

— Щоб каша була за годину готова! З яловичиною! Перекажіть обозному, що новий пан сотник звелів: з яловичиною. Бо ж без харчу козак — не козак, а кізяк!

— Оце так! — любуючися з моторного парубка, зареготав Мамай.

— Оце так сотник! — дружно ревонула борозенківська сотня.

А сам пан сотник преповажливо мовив:

— Та ще скажіть-но обозному, пане Загребо, щоб дав на мою сотню барила зо три меду…

— Оковитої, пане сотнику! — підказали з гурту.

— І оковитої, — повторив Михайлик.

— Оце так сотник! — ахнуло козацтво.

— А коли не дасть?

— То скажете йому…

— Ребром — за гак! — підказали з сотні. — Так?

— За гак! — погодився Михайлик.

— Все скажемо, — шанобливо вклонився старий кашовар. — Скажемо, пане сотнику!

— А тепер слухайте сюди! — владно звернувся до своєї сотні Михайлик. — Порати коні!

— Але зразу їх не напувати, — стиха підказала матінка.

— Я сам, мамо, я сам! — пошепки огризнувся Михайлик. А вголос додав: — Та не напувати, поки ще гарячі!

— Знаємо, пане сотнику!

— Потім — до річки: митися! — звелів сотник.

— І прати сорочки, — стиха підказала неня.

— Я сам! — пошепки буркнув синок. А вголос додав: — І прати сорочки!

— Гаразд, пане сотнику! — озвалися з гурту.

— Потім шаблі гострити. А там поспіє