Читати книгу - "Вигнання з раю"

Та й мова наша не про бабу Параску і не про саморобний веселоярівський храм, який можна б скласифікувати як «пристосоване приміщення», а про того чоловіка, до якого Рекордя віз двох спортивних діячів, віз у такому поспіху, що вони забули й про обід, а Конон Орестович Тавромахієнко навіть відклав переговори про свій гонорар за незвичайну консультацію.

Піп Лаврентій. Він прибув до Веселоярська після смерті старого батюшки Парфентія, прибув незалежно від держави, присланий своїми церковними ієрархами, і, може, саме йому Гриша Левенець мав завдячувати свій намір спорудження стадіону або й цілого спортивного комплексу. Бо отець Лаврентій був колишній штангіст другої важкої категорії, про своє спортивне минуле забувати не хотів, щоранку бігав по Веселоярську в тренувальному синьому костюмі з білими лампасами на штанях, у церкві під аналоєм тримав дві двопудові гирі і в час, вільний від молитов, грався ними, то піднімаючи по сто разів, то підкидаючи і ловлячи, мов м'ячики, то жбурляючи через себе, то виважуючи навлежки. В селі це називалося: нікуди дурну силу дівати.

Піп нудьгував без суперників, залізна гра не виходила йому з пам'яті, штанги гриміли об поміст йому в вухах, мов музика Бетховена, і Рекордя, рознюхавши про цю його душевну незлагоду, вже давно задумав собі провернути операцію під кодовим найменуванням: «Штанга».

Тепер віз до отця Лаврентія чоловіка, що міг послужити гідним суперником колишньому штангісту.

Поки тривали консультації в сільраді, Рекордя вже змотався до отця Лаврентія і вмовився, що той ждатиме їх коло «храму», хоч, щоправда, не вдалося досягти домовленості щодо форми одягу. Рекордя наполягав на спортивній формі, піп затявся, що має конче бути в шатах, які приличествують його сану, тобто в рясі й з хрестом на грудях. Релігію можна зненавидіти вже через саму впертість її служителів. Рекордя плюнув і поїхав по своїх спортивних діячів.

Тепер привіз, стояв, грався ключиками, дивився на церемонію знайомства, або, як це називав Рекордя, знюхування.

Пшонь знай собі записував і стромляв свого вуса в усі шпарки.

— Це що — храм? А хто дозволив?

— Чадо моє,— з урочистим спокоєм прорік отець Лаврентій. — Храм є духовне зображення і художественне украшення поколінь нині і присно живущих. Що ти можеш протиставити сьому?

На виручку Пшоню прийшов, як більш едукований, Тавромахієнко.

— Грам — це зобор, глобці,— сказав він, — а зобор — це загальні збори. От ми вам і протиставили, батюжко. Так який у вас вопріс?

Отець Лаврентій мовчки пішов у свій храм і виніс звідти дві величезні чорні гирі. Ніс їх поперед себе на долонях, мов дві грушки. Отут уже справді руки — як ноги, як колоди, а груди — як мідний дзвін, а живіт — як ночви. Поклав обережно гирі на травичку, ласкаво погладив їх, тоді погладив бороду.

— Ото, — сказав він.

— Пропонуєте конпронтацію, — без пояснень зрозумів Тавромахієнко. — Так. А ваша власна вага?

— Сто п’ятдесят і два, — потупився батюшка.

— Друга важка. Страшне діло! Я — у напівважкій. Не зійшлися характерами.

Тавромахієнко рішуче попростував до «Москвича», вважаючи, що тут йому робити нічого, але дорогу йому заступив Рекордя, який не міг допустити, щоб його мрію поживитися біля попа отак враз затоптано.

— Кики-брики! — сплюнув він під ноги спортивному діячеві.— У нас так не роблять! Ви ж спец — придумайте що-небудь для попа!

Але отець Лаврентій, злякавшись, що втрачає посланого богом (а хто ж ще може посилати дарунки своїм служителям?) достойного суперника, вже вигадав сам, запропонувавши:

— Коли по гирі, то, може, підніми мене, чадо. Я ляжу на землю, а ти спробуй відірвати мене.

— В цьому щось є, — зацікавився Тавромахієнко. — Правда ж, Пшоню, тут щось є?

— Повторіть, я запишу, — промурмотів той.

— Тільки не на землю, — роздумуючи, сказав Конон Орестович. — Бо за землю можна вхопитися, трава там якась, коріння, се, те, антеї всякі хапалися. Треба на аспальт.

— Можна й на асфальт, — згодився піп.

— Але, але, — Тавромахієнко ще й ще перемірював отця своїм розбійницьким поглядом, — туша у вас, отче, повинен сказати, — страшне діло! Тут уже не руками треба, а хіба що підйомним краном. Чом би вам не позмагатися з краном?

— Чоловіцько чоловіцького просить, чадо моє,— зітхнув отець Лаврентій.

Тавромахієнко поринув чи то у вагання, чи то в задуму, але Рекордя не дав йому часу на ці інтелігентські штучки, підступився ближче, покрутив ключиками, хихикнув:

— Що, слабо?

— Ну, ну, обережніше, прошу! — підняв плечі Тавромахієнко.

Але на Рекордю не діяли ніякі слова. Він був чоловік інтересу і не міг дозволити, щоб власний інтерес виприснув з-під самого носа. Парафіяни йдуть до отця Лаврентія з приношеніями, а хто догодить йому, матиме приношенія безмежні й безконтрольні. Хто б же від такого відмовився, який дурень? Кики-брики!

— Можу посовітувать, — великодушно заявив Рекордя.

— Секундочку! Запишемо, — прохопився Пшонь.

Тавромахієнко нетерпляче відмахнувся від його набридливості.

— Так що в тебе? — звернувся від до Рекорді.

— Значить, так, — став той загинати пальці.— Батюшка — раз. Асфальт — два. Піднять його над асфальтом — три.

— Не мороч голови, знаємо й без тебе.

— А як піднять, можу посовітувати.

— Ну?

— За вуха!

— Як-як?

— Вже сказав, кики-брики!

Ідея межувала з геніальною. Справді, хто і як міг би впоратися з цією велетенською попівською плоттю, перевитою сталевими м’язами, налитою свинцевою важкістю, задубілою, як тисячолітні догмати тієї великої химери, що її служкою був отець Лаврентій! А тут так просто і весело: за вуха! А що таке вухо? Хрящ. Мертва субстанція. Ні м’язів, ні сили, ні міцності. Рудимент і пережиток, як сама церква й релігія.

— Чули, отче? — спитав Тавромахієнко.

— Чув і вняв.

— Згодні?

— Німало вопріки глаголю.

Тавромахієнко ще раз ударив сталевим оком по батюшці. Вуха в того маленькі, як дві квасолини, немає за що й ухопитися. Та ще й приросли до голови — пальця не просунеш. Та все ж маленькі хрящики — це не півторацентнерний згусток м’язів і дикої попівсько-штангістської сили.

Згода була двостороння, тепер належало вирішити процедурні питання.

Суддівство

Пшонь не годився, бо весь час записував. Рекордя виникав сам собою. Місце для змагання. Біля храму негоже, та й асфальту немає. Рекордя заявив, що знає таку місцину, як залізний тік. Виходило, що він ще не забув казок з дитинства. Тоді постало питання спортивної форми. Батюшка наполягав на рясі. Тавромахієнко не згоджувався. Він відриватиме від асфальту і підноситиме над асфальтом не священнослужителя, а спортсмена. Тому — труси, і тільки труси! Піп не згоджувався: він не