Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

На відміну від минулих століть імена вчених з Північного Причорномор'я не згадуються античними авторами. Однак є деякі свідчення, що у відродженій після гетської навали Ольвії багато громадян цікавилися філософією, вивчали її, дискутували про вчення Платона [Dion. Chrysost., Orat., XXXVI][1130]. Виступ Гієросонта перед відомим філософом Діоном Хризостомом відтворює знання основ софістики та риторики ольвійським громадянином. Окрім нього послухати заїжджого на береги Гіпанісу ритора зібралося чимало чоловіків. Це був не просто натовп, а освічені і раціонально мислячі громадяни, які розуміли суть його промови і розбирались в тонкощах наукового вчення Платона.

Рис. 90. Гемма із зображенням Серапіса з Ольвії, II—III ст.

У декреті на честь ольвійського державного діяча й евергета Каллісфена, сина Каллісфена (друга половина II ст.), відзначалося, що він самостійно опанував філософське вчення [IOSPE, І2, 42]. Надгробна епітафія Стратоніка, сина Зенона, кінця І — першої половини II ст. з Пантикапею вказує на те, що він писав філософські твори і ще за життя був зарахований до кола видатних людей [КБН, 145].

Окремі елементи вчення гностиків, як свідчать численні персні-печатки II—III ст. із зображенням Зевса-Серапіса, солярних і астральних символів, написів АБРАСАКС — імені гностичного бога, що уособлював узагальнено синкретичне поняття про універсального єдиного Бога як всесвітню Душу, що безпосередньо творить світ [Plot., 4, 6—11], поширювалися й у далеких провінційних містах[1131]. Разом з тим відроджувалися й окремі орфіко-піфагорейські вчення про життя і смерть.

Північнопонтійські греки, як і греко-римляни, великого значення надавали вивченню риторики. Особливо велика увага приділялася риторичному мистецтву в державах з демократичною системою правління. За свідченням писемних джерел, в Ольвії багато державних діячів (Гієросонт, Феокл, син Сатира, Карзоас, син Аттала, Каллісфен, син Дада, Каллісфен, син Каллісфена) знали основи риторики і могли виступати на народних зборах з обґрунтованими промовами [Dion. Chrysost., Orat., XXXVI; IOSPE, I2, 39, 40—43, 51]. Це стосується і херсонесита Демократа, сина Аристогена [IOSPE, І2, 425].

Літературна і музично-театральна творчість

Вивчення поетичних творів сприяло розвитку самостійної літературної творчості. Значних успіхів було досягнуто у створенні віршованих епітафій. За кількістю та різноманітністю всіх у Північному Причорномор'ї перевершили босфорські поети, які добре володіли технікою складання коротких елегічних дистихів і ямбічних триметрів, знали епічні твори, особливо Гомера, з яких запозичували окремі вислови і методику словотворення.

Найкращим прикладом подібного вірша може бути епітафія І ст. з Пантикапею: «Теофіла, дочка Гекатея, прощавай. До мене, Теофіли, дочки Гекатея, недовговічної діви, сватались юнаки. Але їх випередив, викравши мене, Аїд, побачивши в мені Персефону — прекраснішу за Персефону. І оплакує висічений на могильному камені напис дівчину Теофілу, синонеянку, весільні факели якої батько її Гекатей приготував не для шлюбу, а для Аїда. Не шлюбні узи володіють тобою, діво Теофіло, а те місце, звідкіля не буває повернення: ти вже не наречена Менофіла, а спільниця Кори по ложу. А в твого батька Гекатея залишилось одне лиш ім'я загиблої, образ твій він бачить в камені, нездійсненні ж його надії поховала нечестива Мойра. Тебе, Теофілу, на долю якої випала завидна серед людей краса, тебе, десяту музу, Хариту, яка дозріла для шлюбу, зразок соромливості, не руками темними обняв Аїд, а Плутон лампадою своєю запалив для тебе шлюбні світочі, прийнявши тебе в свій шлюбний чертог коханою дружиною. Припиніть, батьки, плач, зупиніть свої стогони: Теофілі випало на долю ложе безсмертного» [КБН, 130]. Мова епітафії відрізняється чистотою, правильністю віршованих розмірів, вмілим їх чергуванням. Вона дає надзвичайно цікаві дані про уявлення потойбічного світу, де дівчину чекає приваблива доля стати дружиною всемогутнього Плутона. Автор змалював конкретний образ померлої, горе її батьків.

Інші віршовані епітафії, звернені до прохожих, стисло інформують про історичні, географічні та автобіографічні реалії. Вони небагатослівні, але емоційно насичені. Цікаво, що боспорські поети не боялися наділяти богів смерті злими епітетами («ненависний, тужний Аїд», «заздрісний Аїд», «важкий Аїд», «смертоносна Мойра», «нечестива Мойра») [КБН, 126—141].

Емоційно-чудові, хоч і дещо пишномовні, епітафії писали й херсонеські віршувальники. Вони теж володіли творчою манерою їх складання, вміло використовували епітети та міфологічні образи [IOSPE, І2, 482, 519]. Молодого поета Ксанфа, «мудрого в музах», «зірку краси», «розумного у ставленні до батька», «бездоганного для всіх співгромадян», якого «вбив заздрісний Арей в бою за вітчизну», оспівував його друг в короткій епітафії І ст. [IOSPE, I2, 482][1132].

Рис. 91. Надгробок Марка Мецилія Херсонеса. Кінець II—III ст.

В Ольвії та Тірі у римський час віршовані епітафії не користувались такою популярністю, як на Боспорі. Не називаючи імен поетів, Діон Хризостом свідчить, що ольвійські поети дуже любили Гомера, постійно згадували його в своїх віршах, які декламували перед боями з ворогами [Orat., XXXVI]. У Ольвії, можливо, завдяки проведенню музичних змагань на святах Ахілла більша увага приділялась створенню хвалебних гімнів і вотивних епіграм. У найкращому з гімнів, недавно знайденому на Березані, оспівується герой і острів, що став його святинею[1133]. Його автор, хоч і запозичив експресивно-емоційний лексичний стиль у інших поетів, зумів надати своєму віршу образотворчого реалізму в описанні острова й міфологічних персонажів, поєднати своє творче «я» з олюднено-живим Ахіллом.

В ольвійській епіграфіці збереглося кілька цікавих пам'яток документальної (ділової) прози [IOSPE, І2, 39—42; НО, 42], серед яких почесні декрети вирізняються своїм літературним оформленням як від більш ранніх, так і від звичайних постанов. Для них характерна пишномовність, використання численних різноманітних епітетів, метафоричних зворотів, порівнянь і т. ін. Так, Феокл, син Сатира, прославився як «завзятий в мужності, неповільний в добродійності, рятівник співгромадян і гуманний до іноземців» [IOSPE, І2, 40]; його сучасник Карзоаз, син Аттала, «наслідуючи життю кращих державних діячів, був прикладом юнацтву...», «на посадах служив вірно і працьовито, швидко виконуючи доручення в посольствах до сусідніх царів...» [IOSPE, І2, 39]; Каллісфен, син Каллісфена, «вихований божественним провидінням», набув «саморідну незрівняну мудрість...», «досточтимо і справедливо чотири рази виконував посаду першого архонта-епоніма, за гарні поради і корисну діяльність отримав звання батька міста...» [IOSPE, І2, 42].

Із змінами в духовно-релігійному світосприйманні, певно, дещо змінилося ставлення греків до театру й музичної культури. Порівняно з попереднім періодом зовсім не лишилося згадок про театри