Читати книгу - "Абсурд у тазику, Сергій Кузнєцов"

Сьогодні після обіду я вийшов до свого двору, як звичайно, на прогулянку. Прогулянки я щодня здійснюю регулярно, бо це важливо робити свідомо. Не байдикую, а доглядаю за порядком у дворі, бо пильнувати треба все. Майже одразу, відійшовши лише декілька метрів від ґанку, я побачив безлад. Це в мене вже так зір налаштований – безлад бачу одразу. Погляд мій такий – гострий на всілякі негаразди та недоліки – одразу все неправильне саме впадає в око, ніхто нічого приховати від мене не може. І зробити з цим навіть нічого неможливо, так вже воно є…

Я побачив неохайну чорняву особу, яка некрасиво сиділа на лаві та безтурботно дивилася навкруги, бездумно крутила головою, взагалі не розуміючи серйозність моменту. Ну, дуже безвідповідальна особа, я це визначив миттєво. Ну, вона безвідповідальна, то вже так є, але ж я не такий. Я їй зробив зауваження одразу, не очікуючи, поки ситуація погіршиться. Прямо так до неї й звернувся:

- Ну, чого очі витріщила, чорнява ледацюго? Що, нема чого робити? Оце сидиш на лаві та й навіть вухом не поворухнеш? А чи в тебе вуха взагалі є? Га?

Чорнява особа у відповідь на моє запитання не відреагувала жодним чином. Не ввічлива, що ж ти з нею вдієш… виховання не було в неї з дитинства.

- Навіщо ти залізла на лаву з ногами? Хіба це чемно? – тоді вона ще й відвернулася.

Цю чорняву особу я вже помічав у нашому дворі й раніше, але тоді вона не поводилася так безпардонно. А сьогодні дивлюсь, сидить на лаві вже зовсім неправильно. Вона не сиділа на лаві, як нормальні люди, на сидінні. А вибрала спинку та залізла на неї з ногами. Хто ж так робить? От неподобство! Раніше я також робив їй зауваження, але, може, не так рішуче. Тож треба вже з цим щось робити конкретно, більш суворо.

- Ти могла б, нарешті, зайнятися якоюсь корисною справою, а не перелітати з лави на лаву. Ти, Вєрко, створіння безталанне та ще й лінькувате, – коли я вже звернувся до неї на ім’я, тоді вона хоч якось відреагувала, подивилася на мене скоса та недоброзичливо. Очі в неї недобрі – чорні та нахабні, це я вже знав з попереднього спілкування.

Та й це не найгірше. А найнеприємніше було те, що я її якось помічав на смітнику, вона там копирсалась у непотребі. Це ж, погодьтеся, вже зовсім непорядно, не личить…

- А може, ти, неробо, очікуєш, що я тебе буду називати на повне ім’я, Вероніка? Не дочекаєшся, не буде цього. А може, до тебе треба звертатися ще й по батькові? Не буде й цього, ніколи. Не така ти вже й поважна птаха. Просто чорна ґава. Ото ще мені… всіляку пташину називати по батькові та на повне ім’я… Лети собі геть та більш так не роби, а поводься чемно. Зрозуміла? – що я ще міг сказати цій невихованій істоті, якщо вона просто ґава, безвідповідальна пташина?

Ото ще мені ці ворони – найбільш неслухняні з усіх птахів. Так, я знаю, є ще горобці та синиці, інше птаство, але ж ті хоч якось дослуховуються до порад розумної людини. А ці? Жодної адекватної реакції… Скільки їм не кажи – все марно. Від ворон – лише безлад… не знаю навіть, що й робити… але ж пильнувати треба все.