Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Шо, зайчику?

Ой, шо, справді?

Та нє, не треба той свій диктофон файний підсувати. Якшо треба мені голосніше балакати, то я так і зроблю. Узагалі, я найгаласливіша курва, яка лиш може бути — Джо якось казав, шо кожний раз, як я є вдома, йому хочеться вуха ватою заткати. Але то, шо вона показувала через ті ковтунці, — мене від того аж у жар кидало, і якшо я троха притихла тепер, то лиш доказує, шо по цей час так. Хоч вона вже вмерла, всьо одно. Деколи я її за то вичитувала. «От нашо ви встаєте через таке бозна-шо, Віро?» — казала я. Але то не було ніяке бозна-шо. Як мінімум для неї самої. Я не раз собі думала, шо знаю, як вона вріже дуба в кінці кінців — просто до смерти настрашиться тих ковтунців дурнуватих. І вийшло не то шоби далеко від тої моєї думки, якшо тепер так прикинути.

Так от, я казала, коли їй заходили в голову інші штуки — змія в напірнику, сонце, дроти, — вона кричала. Як то були ті ковтунці, вона вересканила. Здебільш там навіть слів не було. Просто такий довгий і голосний вереск, шо в серце ніби льодом било.

Я туда забігала, а вона шарпала себе за волосся чи дерла нігтями лице, як якась відьма. Очиська в неї були величезні, мало не як варені яйця, і все вони були втуплені в один чи другий кут.

Деколи вона могла сказати: «Ковтунці, Долорес! О Господи, ковтунці!» А деколи лиш плакала й душилася. Вона секунду-дві плескала руками в себе перед очима, але далі знов їх опускала. Так, ніби не могла дивитися, але так само не могла не дивитися. Відтак знов зачинала нігтями впиватися собі в лице. Я їх їй підстригала, наскілько можна було коротко, але вона всьо одно часто дерла до крови, і я кожен раз, як таке було, думала собі, як її серце витримує такі жахіття, воно ж бо старе й заплиле жиром.

Один раз вона впала з ліжка і так і лежала, одну ногу під собою тримала. До сраки сполошила мене, аякже. Я забігла, а вона лежала на підлозі, лупила кулаками по дошках, як мала дитина, якій бзіки якісь заходять, і лементувала так, шо чуть дах не зносило. То був єдиний раз за всі роки, шо я в неї робила, коли я подзвонила доктору Френо посеред ночі. Він прибув із Джонспорта на катері Коллі Вайлет. Подзвонила йому, бо подумала, шо вона ногу зламала. Ну, мусіла зламати, так вона її вигнула під собою, і майже напевно мала би вмерти від шоку. Але нє — не знаю як, але Френо сказав, шо то тільки розтягнення, — і на другий день вона знов вернулася до свого ясного розуму та ні дідька не пам’ятала. Я її пару раз запитала про ковтунці, коли світ білий у неї був більш-менш у фокусі, а вона на мене як на дурну подивилася. Поняття зеленого не мала, шо я їй таке кажу.

Після пари разів я вже знала, шо робити. Як тільки я чула той її вереск, то зривалася з ліжка й летіла за двері — моя спальня лише за двоє дверей від її, знаєте, через комору для білизни. Відколи її трафив той перший припадок через ковтунці, я в коридорі поставила мітлу із совком на кінці ручки. Я, як та оглашенна, забігала до неї в кімнату, розмахувала мітлою, ніби перед поштовим поїздом, та на все горло волала (лиш-но так я могла докричатися до неї).

— Я спиню їх, Віро! — кричала я. — Я їх спиню! Ви лиш поперед батька в пекло не лізьте!

І я мела в куті, на який вона дивилася, а потому і в другім куті, шоб напевне. Деколи вона відразу після того вспокоювалася, але частіше зачинала пищати, шо є ше під ліжком. То я ставала раком і вдавала, ніби і там замітаю. Якось та стара бідна недотепа зо страху чуть не впала з ліжка просто на мене, так нахилялася дивитися, чи точно ніц нема. Вона би мене, певно, як ту муху прибила. Ну, то була би чиста кумедія!

Шойно замела кожне місце, яке її лякало, то показувала порожній совок і казала: «Осьо, дорогенька, видите? Я кожнісіньку ту дрантиву бісівщину зібрала».

Вона перше дивилася в совок, а далі на мене, вся тряслася, і в очах у неї стілько сліз було, шо вони плили, як ото каміння, коли в потік дивишся, і шептала вона: «Ой, Долорес, вони такі сірі! Такі негарні! Забери їх геть. Прошу тебе, забери їх геть від мене!»

Я ховала мітлу й порожній совок назад собі під двері, шоб на другий раз вони зразу були під рукою, а далі верталася, шоби вспокоїти її, наскілько могла. Та й себе так само вспокоїти. А якшо ви думаєте, нашо мені було вспокоюватися, то самі попробуйте встати серед ночі в тім вели­чезнім старім музеї, де за вікном виє вітер, а всередині виє скажена стара баба. Серце стугоніло, як локомотив, і я ледве дихати могла… але не могла я їй того показувати, бо та ше зачала би сумніватися, і шо би з того далі було?

Зазвичай після тих тарарамів я чесала їй волосся — то, здавалося, штука, шо її заспокоює найшвидше. Перше вона стогнала і плакала, а деколи тягнулася руками й обіймала мене, впиралася лицем мені в черево. Пам’ятаю, які в неї вічно гарячі були щоки й чоло після тих її фортелів із ковтунцями і як вона деколи просто сльозами намочувала мені нічнушку. Бідна стара жінка! Я так думаю, тут ніхто з нас не знає, як то, бути такою старою і ше й шоб за тобою такі біси гналися, шо ти сама не можеш пояснити, навіть собі.

Деколи навіть пів години того вичісування не помагали. Вона далі дивилася попри мене в кут і раз за разом переставала дихати й нила. Або ляпала в темноті руками під ліжком, а далі вихоплювала їх, ніби думала, шо там внизу шось є і хоче її вкусити. Раз чи два вже навіть я думала, шо виділа, як шось під ліжком шмигає, і мусіла зціпити зуби, шоб самій не в крик. Але то, звісно, була просто тінь її руки, і я то знала, але то я так, шоб показати, до якого стану вона мене саму довела. Ая, навіть мене, а я здебільш така сама розсудна, як і язиката.

Як до того доходило і вже не було на то ради, я лягала до неї. Руками вона обвивала мене й тримала за боки, голову клала набік на то, шо в мене від грудей зосталося, а я своїми руками обіймала її та так і тримала, доки вона не засинала. Далі я вилазила з ліжка, дуже повільно й легко, шоби її не збудити, і верталася до себе в кімнату. Пару разів було, шо я й того не робила. У ті рази — вони все були, коли вона будила мене серед ночі своїми зáводами, — я засинала коло неї.

В одну таку ніч мені й приснилися ковтунці. Але в сні я була не я. Я була нею,