Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

Крутячись та смикаючись від невидимих ниточок, вона кидала через стегно невидимих демонів та відривала їм руки-ноги; їй було легко спроєктувати на них свої лють і розчарування. Ось вам за сліпого жебрака на вулиці, чийому каліцтву дала би раду будь-яка культура, де не заборонили більшість передових медичних технологій. Це вам — за кріпаків, законодавчо прив’язаних до землі, немов вони її придаток, а не людські створіння. Ось — за жінок, приречених на смерть від небажаних вагітностей. Ось — за попів, які потурають забобонам владної еліти та дурманять голову народу загробним життям, тоді як більшість жахів повсякдення давно позникали у цивілізованіших світах. Нате, нате, нате — це їм за те, що поводяться з нею, ніби третьосортним громадянином. На управління гнівом ішло чимало ката.

«Не хочу цей світ. Не люблю цей світ. Не потрібен цей світ. Не хочу співчувати ні йому, ні його мешканцям. Якби ж вони могли впоратись без мене…»

За сусідніми дверима була окрема ванна кімната — нечувана розкіш у цьому суспільстві. Там вона якнайретельніше зчищала з себе піт і бруд, змиваючи їх, немов спогади. З ними трохи позбулася і песимізму. «Тут усе стане краще, — нагадала вона собі. — Я тут саме для цього».

Витершись насухо, Рейчел подибала назад у спальню й сіла на краєчок ліжка. Потім узяла свій пошарпаний часом персональний асистент.

— Зв’яжи мене з Одностайним Послом ООН, — наказала вона. У Новій Республіці був тільки один посол ООН; Джордж Чо, Постійний представник Ради Безпеки, якому безпосередньо підпорядковувалася Рейчел. (Нова Республіка начисто відмовлялась визнавати тонку організацію інших політичних інституцій на Землі.)

— Виконую. Біп. Рейчел, пробачте, зараз не можу відповісти. Чекаю на доступ до інформації по інциденту у Світі Рохарда. Якщо хочете, залиште повідомлення після сигналу… біп.

— Вітаю, Джордже. Це Рейчел. Дзвоню із Кламовки. Перенаберіть мене. Гадаю, муситиму діяти відкрито. Потрібна дипломатична підтримка. Давайте обговоримо. Кінець повідомлення.

Вона закрила персонального асистента і поклала його. Замислено подивилася на комод. Її костюм (язик не повертався назвати це нормальним одягом навіть після кількох місяців носіння) жужмом лежав на туалетному столику поруч. Перш ніж працювати відкрито, доведеться зробити кілька візитів, виконати кілька обов’язкових дій. «Нахрін цих солдафонів, — подумала вона. При житті за законами Нової Республіки відчуття швидко втрачали свіжість. — Мені потрібне якесь цивілізоване товариство, а то геть здичавію». От і настав час відшукати того цивільного інженера. Хоч схибнутий і нетовариський, та, чорт забирай, вона так просто не здасться; можливо, від якоїсь годинки за столом у ресторані буде більше толку, ніж від усього Адміралтейства — за місяць дипломатичних коктейлів та офіційних зустрічей.

Вона знову взяла персонального асистента:

— Асистенте, відправ від мого імені голосове повідомлення інженеру Спрінґфілду. Ніякого друкованого тексту. Початок повідомлення…

Джордж Чо, Повноважний Посол, що представляв Раду Безпеки Організації Об’єднаних Націй при дворі Його імператорської величності Імператора Івана Гашека (милістю Божою і т. д. і т. п.), кивнув, ледве гнучи впрілу шию під комірцем-стійкою:

— Так, ваше ясновельможносте, я чудово розумію ваші аргументи. І попри те мушу заявити: незважаючи на анексію Новою Республікою спірної території, ми вважаємо, що ситуація, яка там склалася, перебуває в рамках наших повноважень. У тім разі, якщо Фестиваль становить якийсь особливий місцевий звичай, то ми були про це не поінформовані. Якщо ж ні, — ні? — то в цім непригляднім становищі свою голову знову піднімає Дев’ятнадцята стаття.

Його ясновельможність ерцгерцог Міхаель Гашек похитав головою:

— Це неприйнятно, — промовив він і вп’явся в Чо проникливим, дарма що водянистим поглядом блакитних очей.

«Трясця з цими чужинцями, — подумав він. — Пхають свого носа куди не треба».

Ні, як на терранського дегенерата й технофіла-анархіста цей Чо був ще й непоганим чоловіком. Нагадував Міхаелю бладгаунда-слідця: понуре, вічно сумне обличчя, відвисле підборіддя, мішки під очима і гострий розум, ладний, немов зведений капкан, умить захопити тебе в свою пастку.

Джордж Чо зітхнув і відкинувся на спинку крісла. Він подивився повз ерцгерцога, на портрет його батька, що прикрашав стіну. Імператор у сорок років, який сконає в шістдесят від старості, Імператор Гашек ІІ був свого роду генієм, рушієм прогресу в антуражі, консервативному до божевілля. Цей чоловік змусив Нову Республіку покинути свій черепашачий панцир, подбати про власний космічний флот і колонізувати три-чотири загумінкові планети, укриті цілковитою полудою загумінкового обскурантизму. Непогано знався на історії. Був небезпечний.

— Я помітив, ви дивитеся на мого батька. Був страшенно непоступливий. Це наша сімейна риса, — криво всміхнувшись, промовив Міхаель. — Нам не до вподоби, коли чужинці пхають носа в наші справи. Може, це й недалекоглядно з нашого боку, проте… — Він знизав плечима.

— А! — Чо перевів погляд на ерцгерцога. — Так, звісно. Хоча мені не до кінця зрозуміло, чи ви повністю з’ясували для себе переваги від залучення ООН. По-моєму, ми можемо вам чимало запропонувати; я б навіть не підійшов до вас, якби вважав, що в цій угоді для вас немає значної вигоди.

— Є вигоди. Є побічні ефекти. Ви маєте на увазі щось конкретне? — нахилився ближче Міхаель.

— Правду кажучи… так. Все сходить до тієї ж Дев’ятнадцятої статті і заборони на використання зброї, що зазіхає на причинно-наслідкові зв’язки: «Винний у використанні зброї, спроможної порушувати назване вище, вважається винним у скоєнні злочину проти людства і, згідно з міжнародним договором, підлягає встановленому покаранню». Ми чудово розуміємо, що ви й не думали використовувати таку зброю на одній із ваших планет. Але в нас недостатньо відомостей про наміри…