Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Ситуація

в Англії

Якщо в Середньовіччі шляхта мала ледь не королівську владу й часто виступала проти монарха, то процес формування нової держави охарактеризувався можливістю суверена стати єдиним джерелом політичної влади та примусити інших визнати своє верховенство. Поступово король здобув монополію на використання сили через революції дворянства та аристократів і набув керівної ролі в економічній та соціальних сферах. Цієї можливості суверена було досягнуто (хоч і різними шляхами) у Франції та Польщі. У першій половині XVII ст. у Франції відбулася повна централізація влади в руках короля, що стало наслідком політико-релігійних конфліктів та суперечок між знаттю і монархом; відповідно, групи, пов’язані з адміністративним апаратом, присягнули на вірність короні. У Польщі, натомість, виборна монархія разом із прерогативою шляхти на liberum veto8, що дозволяло будь-коли виступити проти рішення короля, спричинили формування слабкої держави, яку поступово роз’їдали анархія та дроблення територій. Приклади Франції і Польщі демонструють різні шляхи розвитку нових держав у Європі.

8 Вільне вето (лат.). — Прим. пер.

Монарх

і дворянство

Таким чином, варто зазначити чинники, які сприяли відсталості нових держав у Чинквеченто: брак легітимації династій і дворянство, що зберігало свою майже королівську могутність.

Автократія і деспотизм

Росія

У XVI ст. були відомими ще дві форми правління: автократія та деспотизм. Прикладом першого є Московія з її централізацією державної влади, а прикладом другого — Османська імперія. Ідеться саме про моделі, тобто про наближеність до історичних реалій, які не завжди повною мірою характеризують усю комплексність цих форм правління.

Іван ІІІ (1440—1505, правив з 1464 р.) об’єднав більшість руських земель, звільнених від монголів Золотої Орди, та вирішив зробити бояр — панівну аристократію — володарями на величезних територіях. Цьому сприяли: релігійна єдність (православ’я) та поняття влади, яке робило князя-монарха вищим за закон. Але аристократія мала можливість висловлюватися у представницькому органі — Думі. Тоді Іван ІV Грозний (1530—1584, правитель з 1547 р.), аби протидіяти боярам та зменшити їхню владу, сформував автономні військові загони шляхом створення службової шляхти, якій надавав землю, що пізніше передавалася у спадок.

У свою чергу XVI ст. є періодом значного розвитку й подальшої кризи Османської держави. У середині Чинквеченто, за правління Сулеймана І (1495—1566, султан з 1495 р.), Османська імперія була наймогутнішою державою у світі: її кордони охоплювали Балкани, Східну Європу, Північну Африку та Середземномор’я. Уся державна структура працювала з метою захоплення нових територій, яке було зупинено Священною лігою під час битви біля Лепанто (1571 р.). У турецькій державі панувала деспотія, тобто закон ніяк не обмежував владу султана; не було жодних договірних зв’язків правителя з підданими, але їхні життя і смерть були в руках корони; усі джерела багатства країни вважалися особистою власністю султана, і, відповідно, земля не могла належати ще комусь іншому; до державного апарату залучали рабів християнського походження; територіям бракувало єдності; не було централізації в законодавчій, юридичній та фіскальній сферах.

Османська

імперія

Див. також: Зародження політики, с. 26;

Felix Austria: імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі», с. 98

Вітторіо Х. Беоніо Брок’єрі

Війна була найголовнішим заняттям для європейських країн, які протягом усього XVI ст. були втягнені у тривалі політичні й військові перегони, що вимагали ефективної мобілізації людських та економічних ресурсів. Технічні зміни в обладнанні, а особливо поширення вогнепальної зброї та подальше вдосконалення військової архітектури потребували дедалі більшого обсягу інвестицій. Лише такі великі монархії, як Франція, Іспанія та Англія, могли собі дозволити таке напруження економіки, що призводило до нещадного відбору політичних та соціальних суб’єктів, які були б у змозі й далі вести воєнні дії.

Тягар війни

Упродовж усього XVI ст. війна була одним із тих факторів, що сприяли історичним змінам, і не лише тому, що від результатів конфлікту залежала доля міста, країни чи династії. Насправді саме розвиток технологій та військових інститутів був одним із чинників, які більшою мірою забезпечили формування соціальних, економічних і культурних структур на всьому континенті.

Політика,

дипломатія,

ресурси

Система європейських держав тоді становила арену, де тривала запекла боротьба у політичній та воєнній сферах. Так, війна стала для правителів пріоритетом, і на її потреби вони повсякчас спрямовували людські й економічні ресурси, які постійно зростали. Можливість вижити в цій ситуації і поширити сферу свого впливу дедалі більше залежала не лише від економічної та демографічної ситуації у країні, а й від здатності уряду контролювати та мобілізовувати ці ресурси, так само як і від ступеня політичної централізації й ефективності політичних і адміністративних інструментів. Таким чином, війна перетворилася на відбір акторів, які потім зможуть вийти на міжнародну сцену. На тривалий період можливості участі в ній були обмежені, з одного боку, в середніх за розмірами країн, на кшталт італійських та німецьких князівств, що не мали таких ресурсів, які дали б їм змогу конкурувати з іншими протонаціональними монархіями, з іншого — хоч і в значних за розмірами країн, таких як Польща