Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

із Томою. Натовп враз умовк, відступив, обережно роздивляючись диво. Із передніх дверцят вайлувато висунувся короткострижений водій із дуже потворною пикою, підійшов до оторопілої Томи і, рикнувши їй «пра-ашу», прочинив задні дверцята. Дівчина сахнулася, відступила на кілька кроків, але з салону визирнув Степан, і вона вже без вагань кинулася всередину. Тома чомусь злякано захлопнула за собою дверцята, у її уяві снували юрми бунтівників, що кидаються до дорогих «мерседесів» і ролс-ройсів, розхитують їх, б’ють залізяччям у вікна, витягують із салонів багатіїв і починають розривати тих на шматки. Кров затраскує розлючений натовп, люди скаженіють, виють від задоволення…

— Паєхалі! — гукнув водієві чоловік у капелюсі, що сидів напроти Томи й усміхався, спостерігаючи за її реакціями. — Паєхалі, скарєє, казьол!

Проте ніхто їх не атакував, не наздоганяв, лише кілька чоловіків заздрісно сплюнули крізь зуби, а кілька гучно лайнулися навздогін, сподіваючись, що їх почують і настрій пасажирам авта буде зіпсуто.

Чорновусий запропонував Тамарі бокал шампанського й представився:

— Шура. Саша. Олександр, — знову засміявся він усіма своїми золотими зубами й, помітивши розгублений погляд Томи, що топився в його ротовій порожнині, пояснив: — У молодості я був слішком активним — от і не вберіг зубов. Зато щас… я вже могу позволіть собі охрану. А це, як ви могли самі увідєть, не послідня нужда нашого врємєні. Демократія — зло. Люди не панімають свободи, їм нужні ліш палка і хліб, шоб не виздихали з голоду. Охлос, вонюче бидло! — раптом скривилося в гримасу ненависті обличчя чорновуса. — Ізвіняюсь, просто не люблю селянської тупості, етого, як говорить один мій знакомий, грунтівства у чистом виді. Ненавижу. Але ви пийте, пийте. З Стьопою ви, я так панімаю, уже знакомі?

Не дочекавшись відповіді, Шура знову засміявся, ковтнув якоїсь рідини зі свого келиха й занурився в читання газети.

Степан весь цей час мовчки сидів поруч із Томою. Протягом розмови із власником авта вона несвідомо підсувалася ближче до нього, шукаючи захисту. Однак, поглянувши на свого нового знайомого зараз, вона знову (вкотре за день) сахнулася. Чоловік тремтів, його чоло заливав піт, волосся злиплося в жмутки й незграбно звисало. Неголеність, яка на вулиці додавала йому шарму, тепер видавалася ознакою недбалості, а то й занепадництва. Проте найгірше було не це — його погляд не виражав зараз нічого, крім приреченості, панічного страху, безвиході, зневіри й ще невідомо чого. Він жалібно усміхнувся до Томи, немов вибачаючись за те, що вона застала його таким. Степан уже не давав, а лише потребував допомоги, як потерпілий у корабельній катастрофі.

— Я завжди вважав, що найважливіше, принаймні дуже важливо, — це комфорт і відсутність побутових проблем. Вони перешкоджали мені бути щасливим. Я страждав від нестатків, я не зміг урятувати життя своєї дружини, я не зміг їй нічого дати, як і своїй дитині. Отож, я став фетишистом, я перетворив своє життя — як це не пафосно буде звучати — на служіння панові долару. Я бачив довкола себе так багато багатіїв. Ви ж їх теж бачите і теж думаєте — я не гірший, я кращий. Чому так повинно бути, чому все, скрізь — несправедливість. Я заслуговую на краще, я мушу мати те ж, що і вони. Вам ніколи не здавалося, що великі гроші крутяться поруч і варто докласти лише якихось незначних зусиль, як вони стануть вашими? Лише б знати, де вона — ваша ніша. Ви хто будете за фахом, якщо не секрет?

— Економіст, — пробурмотіла спантеличена Тома, яка вже й не знала, що думати.

— Ще раз дуже приємно. Я — журналіст. Найдавніша професія, насправді. Тільки-но з’явилася повія, і ще не знала вона, що повія, як мусив з’явитися хтось, хто б про це сказав вголос і сформував громадську думку. Тільки з’явилася мова — з’явилися глашатаї… Утім, це все дурниці. Насправді я не люблю своєї професії та своєї роботи. Я надриваюся і продаюся, — він промовисто поглянув в бік чорновуса, що з головою уткнувся в газету й читав не відриваючись, — заради копійчаного заробітку. Я втомився, але виходу з цього лахміття й суцільної брехні вже немає. І не буде… крім загальнодоступного, звісно.

— Ва-ам куда? — почулося з-за спини в Томи, і вона аж підстрибнула від несподіванки. Але то був лише водій.

Вона бездумно назвала адресу. Лімузин здригнувся, повернув.

— Вип’ємо за знайомство! — запропонував Степан і підійняв до рівня обличчя склянку, у якій коливалася сіра рідина. — Я щойно наговорив вам багато зайвих, нецікавих речей, ви вже вибачте, сам не знаю навіщо. Я справді хотів справити на вас якнайкраще враження. Ви мені подобаєтеся, у вас дуже проникливий і лагідний погляд.

Тома, яка не чула компліментів від чоловіків зроду-віку, зашарілася й трохи не захлинулася надто газованим шампанським. Мерседес спинився. Вона поставила склянку на столик, принюхалася й відчула в повітрі різкий неприємний запах шкіри — усе всередині було оббито якоюсь червонуватою цупкою тканиною.

— От ви й приїхали, — озвався зі свого кутка Шура. — Це путішествіє для вас безплатне. За мой щот. Но, прашу вас — без комплексов, не чуствуйте себя обязаними. Єсть граніца, за которой дно стає поверхностю і наоборот. Найкоштовніші подарунки нічого не важать. Інколи дорожчі проліски. На все вам добре.

— Бувайте, — стиснув їй руку Степан. — Я сподіваюся, ми з вами ще зустрінемося. Світ тісний, а надто наше місто.

— Щасливо! — пробурмотіла Тома вже з вулиці.

За мить дверцята хряснули, лімузин тихо рушив і швидко зник, залишивши по собі лише делікатний слід протекторів на шматках глини перекопаної вулиці під її будинком. Наче й нічого не було. Немов фікція, фата-моргана…

Частина 5

Ми минаємо середмістя.

— Умний в гору нє пойдьот, умний гору… — усміхається Віктор і зупиняється.

— ?

— Гора — це наш базар. Можемо обійти, так далі. Але швидше.

— Я так розумію, у цьому місті ніхто нікуди не поспішає? — трохи втомлено кажу я.

— Ха! — Віктор театрально ображається. — Ну, ти сам напросився.

І ми підіймаємось угору.

— Це один із міських валів, — пояснює, захекавшись, мій провідник. — Фортеці навколо міста не було, лиш один мур, із інших боків — земляні вали, але такі добротні, що вони ще досі стоять.

Будинки зникають внизу, але стає людно. Обабіч стежки гучно продають біляші, квіти, клей, канцтовари, китайський фарфор, каву, воду, пластмасові вінки на цвинтар, морожену й розморожену рибу, оцет, потім гумові пантофлі, зимові та літні куртки, футболки, труси, прокладки, підгузки, штани й інші памперси. Спочатку просто з землі, потім зі столиків, далі зі спеціально обладнаних рядів. Галас.

На