Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

«Добре», — кажу я, зітхаючи. «Спочатку ми витягуємо маяк».

Я очікую вибуху подальших протестів чи бурчання, але я отримую тишу, за якою слідують різноманітні схвальні слова. Потім Кейн нишпорить в одній із шафок, що стоять біля стіни, а Веллер, уперше за своє існування (ймовірно), встає і без нарікань повертається на мостик, його костюм наполовину піднятий до талії. Тиха поступливість має відчуватися як перемога в тому, що зі мною принаймні ніхто не сперечається, але це в кращому випадку гіркий компроміс з мого боку.

«Ось», — каже Кейн, простягаючи мені чорний пластиковий футляр.

Я дивлюся на це, а потім на нього. «Плазмовий дриль?» Ми використовуємо його в рідкісних випадках, якщо нам потрібні нові діри у зовнішній структурі для маяка commweb. «Чому?»

«Тому що це найближче до зброї, яку ми маємо», — каже він, і його губи похмуро стягуються.

Я дивлюся на нього. «Ви думаєте, що Веллер…»

“Ні ні.” Він хитає головою. «Не Веллер».

«Ну, більше там нікого живого». Я відсуваю річ, але він не здається.

«Ти цього не знаєш», — каже він, відкриваючи кришку та відтягуючи ремінь, прикріплений до основи ручки дрилі, щоб її можна було прикріпити до костюма. «У місцях, які ми бачимо, погіршений стан навколишнього середовища. Це не означає, що вони знищені на всьому кораблі».

«За двадцять років?» Я недовірливо сміюся. «Магазини їжі та води не…»

«Для однієї чи двох осіб, якщо бути обережними з нормуванням?» Він вагається. «І з наявністю значного запасу білка, якщо вони достатньо відчайдушні?»

Білок. Образ відірваної руки, застиглої в колишньому басейні, знову спливає в моїй пам’яті, несучи з собою нові жахливі наслідки.

«Таке траплялося», — нагадує мені Кейн.

Але я знаю історію Марса так само добре, як він, можливо навіть краще. Ферріс був чи не першою його трагедією. — Дедал, — кажу я.

Приблизно вісімдесят років тому перші колоністи Марса, з наукової експедиції під назвою «Дедал», потрапили в пастку, коли ранні сутички під час першої Корпоративної війни завадили виробництву та перевезенню частин для човників, яких НАСА потребувала для надсилання додаткових запасів. Серія неврожаїв у рудиментарній теплиці Дедала призвела до голоду, а потім NASA втратила зв’язок. До того часу, коли Сіті та Верукс, два переможці в аерокосмічній промисловості і раунду підвищення цін і корупції, нарешті прибули на сцену на своїх власних кораблях через рік… усе було дуже погано. Поганий старовинний Джонстаун. Більшість колоністів померли від голоду. Кілька тих, хто вижив, вдавалися до відчайдушних заходів, щоб вижити, їли все, що могли, щоб залишитися в живих.

У тому числі своїх колишніх колег.

«Я сумніваюся, що тут сталося саме це», — кажу я.

Але я беру дриль, прикріплюючи її до свого костюма. Про всяк випадок.

5

ЗАРАЗ

«Тож ви визнаєте, що взяли дриль на борт», — каже Рід, нахиляючись уперед у своїй нетерплячості. «І згідно з вашим власним звітом, Кайл Веллер помер від травм, отриманих під час вашої вилазки».

Я скрегочу зубами. Але підігравати — це єдиний спосіб отримати потрібну мені інформацію. І все-таки я направляю свою відповідь Максу. «Я також сказала, що він убив себе».

Макс киває. «Так, ви казали це».

Як за командою, десь у глибині закладу хрипким криком вигукує чоловічий голос. Рід здивовано здригається, а потім оглядається.

Рід, мабуть, на десять років молодший за мене, йому близько двадцяти, і він має точно підібраний костюм, який межує з метушливістю. З першого погляду можна зрозуміти, що для нього тільки його світ має сенс, і він не прийме іншого результату. Знову ж таки, як молодший дослідник із забезпечення якості однієї з найбільших компаній на Землі, як би він особисто відчув щось інше? Його існування має чіткі грані, чіткі лінії, без тіней і невизначеностей.

Вежа та її мешканці — не що інше, як тіні та невизначеність.

У дальньому кутку біля екрану тулиться Віра, жінка, яка плаче вночі в кімнаті навпроти моєї. Дисплей діє як вікно з видом на зимову сцену. Сьогодні це Центральний парк у Нью-Йорку, десь у минулому столітті, заснований на автомобілях, що працюють на викопному паливі. Але вона, здається, не помічає і не піклується про це. Вона дихає на екран, проводячи пальцями крізь неіснуючий туман на неіснуючому склі.

По обличчю Ріда пробігає огида. «У вас є відповідь на все».

«Якщо вам не подобаються відповіді, задавайте інші питання», — кажу я, коли гудіння в моїх вухах посилюється. Хтось іде. Мої руки тремтять, і я стискаю їх у кулаки на колінах. Веллер, можливо, або Лурдес. Здається, вони по черзі, Кейн, Веллер і Лурдес, переслідують мене. Хоча ніколи Нісус. Я не знаю чому.

Лікарі кажуть, що це галюцинації, спровоковані «важкою психічною та фізичною травмою». Але я так не думаю. Привиди, можливо. Мстиві примари приходять, щоб попередити мене, у стилі Джейкоба Марлі, про мої гріхи. Щоб звинуватити мене в їхній смерті. І я на це заслуговую.

Я не зводжу погляду з піджака Ріда та блискучої емблеми Верукс, пришпиленої там. Я носила такий символ на плечі більшу частину свого життяe, так чи інакше, хоча зазвичай з позначенням назви корабля і завжди як нашивку з ниток і тканини замість дорогоцінних металів.

Булавка Ріда — це злобно загострена V з золота, довша з одного боку, ніж з іншого, більше схожа на галочку, ніж на букву. Три діаманти блищать на довгій стороні, але це лише привертає більше уваги до двох поки що порожніх місць на коротшій. Хтось зі служби безпеки не звернув увагу, щоб пропустити його через двері таким різким ударом. Або, можливо, Рід отримав звання, і тепер хоче довести, що він його гідний. Я бачила таких. Він пишається своїм сімейним статусом. Третє покоління, я думаю, щоб отримати цю шпильку. А це просто означає, що він набагато більше відчайдушно прагне довести, що він гідний посади. Мені цікаво, коли він вирішив, що я – шлях до цього.

З-за лівого плеча Ріда з’являється Лурдес, і з її появою дзижчання в моїх вухах тимчасово зникає. Її повіки блимають над червоними та порожніми западинами, де колись були її очі, а її губи рухаються ледь помітно, так, що мені знадобилися тижні після її першої появи, щоб зрозуміти її слова: «Я не розумію».

Мої ноги здригаються від бажання поворухнутися, кинутися до неї на допомогу.

Але їй, як і всім нам, тепер уже неможливо допомогти.

«Клер?» Макс повертає голову, щоб прослідкувати за моїм поглядом, але нічого не бачить. Більше ніхто цього не бачить. І Лурдес все одно зникає через мить. Вона ніколи не залишається надовго. На відміну від Кейна. Ще одна причина, чому так