Читати книгу - "П'яниця, Панас Мирний"

— Чи ви мати своїй дитині? Чи ви віруєте в Бога? Що ви робите? — кричав він, висмикаючи ззаду білі руки старої з шовкових Наталиних кіс.

— Паниченьку! Лебедику! Ваше благородіє! — кричала собі мати. — Не лізьте! Гетьте! Я мати, я знаю, що роблю! Я її, сучку, уб'ю, я її задавлю!

І потягла Наталю за коси в свою хату.

Іван Микитович заходив по хаті. До його доносилась лайка та крик матері, ляскання важкої руки й тихий жалісливий писк Наталі. Він, ходячи, ламав свої руки, кусав до крові губи. Йому було шкода Наталі. Кожен її писк, мов гострий ніж, краяв йому серце. Він би, не міг, полетів туди і вирвав її з рук матері, так сором, страх здержували його... "Вона плакала надо мною, цілувала мене, а мати застала..." Він упав на ліжко, лицем у подушку, й затулив уха, щоб не чутно було лайки божевільної, писку вразливого.

Мати, набившись дочки, пішла з дому і вже світом ледве-ледве прилізла назад, така п'яна!

— Наталочко! Наталю! Ой рятуй мене, моя доню!.. О смерть моя! Наталю! — гукала вона, плазуючи по рундуці.

Іван Микитович не спав і на крик вибіг з хати.

— Наталю! Наталочко!.. Дитино моя! Я тебе била сьогодні, нівечила. Прости мене, мені шкода тебе, жалко. А ще буду сучку бити, битиму ще, битиму, поки дух буде чутно. Не вішайся, сучко, паничам на шию, не вішайся: битиму ще, — промовляла вона сама до себе.

Іван Микитович повернув у хату до Наталі.

— Наталю! Наталю! — гукнув, ступивши на поріг.

— Чого ви? — і чорна постать її заколихалася на полу.

— Ідіть, матір візьміть.

Наталя встала й вийшла на рундук:

— Мамо! Мамо!

— Чого? — наче крізь сон обізвалася мати.

— Ідіть в хату. Господи, твоя воля — напитися отак!

Вона помогла матері підвестися й поволокла її за руку в хату.

Іван Микитович стояв і дивився, аж поки Наталя з матір'ю не сховалися; потім плюнув, пішов у свою хату й защепнувся...

Рання літня зоря загорялася рожевим світом і обливала Барабашишину хату, немов вона була кармазином обмазана. Одні тільки вікна чорніли своїми шибками та часом п'яний викрик Барабашихи виривався з-під їх назустріч ранковій зорі.

Другого дня Іван Микитович не ходив на службу й не виходив з хати, третього прийшов сторож і приніс його шапку, а чужу назад узяв. Барабашиха не допустила сторожа до хати — сказала, що спить; а проте сама турбувалася, що се за знак — панич от уже другий день ні сам не виходить, ні допускає до себе нікого? Чи не поробив, бува, чого сам з собою? Вона скільки раз стукала до його, ніхто до неї не обзивавсь, не відчиняв.

— Піду, — рішила вона, — не відчине, сусід покличу, силоміць відчиню!

— Який там чорт стукає! — гукнув до неї незнайомий голос, коли вона з усієї сили затарабанила в двері.

— Та се я. Час самовар ставити, пустіть — візьму!

Трохи перегодом ліжко рипнуло, щось зашамотіло по хаті й наче впало. Ще скільки часу пройшло, чиясь рука зацокотіла залізною плямкою. Барабашиха потягла до себе двері. На порозі стояв Іван Микитович і хитався; вікно, котре вже літ п'ять як відчинялося, було розчинене; на долівці й по столу валялися порожні пляшки, з хати несло горілкою.

Барабашиха сказала, що приходив сторож, приніс шапку, його питався, що вона одказала сторожеві — панич недужий.

Іван Микитович мотнув головою:

— Вони думають, я боюся їх? Боюся!.. Було колись, що боявся, а тепер — ось вам! — і він ткнув у глухий куток хати дулю та й сам поточився.

Барабашиха підвела його, помогла лягти на ліжко й почала прибирати пляшки, змітати з вікна, з столу.

— А се що у вас? — спитала, піднявши з столу листок паперу, дрібно списаний. Він весь прокис горілкою, писання порозпливалося, порозходилося.

— Де?

Барабашиха подала папір. То був лист до Петра. Іван Микитович взяв, подивився, зібгав-зібгав і кинув під ліжко.

Барабашиха, прибравши, пішла з хати й стиха промовила до Наталі:

— Панич наш теє... випив!

Наталя отетеріла, почувши таке від матері.

Іван Микитович почав пити. На службі терпіли його, терпіли та й прогнали. Приїздили батько, мати, щоб узяти додому, та він не схотів, а коли до його пристали, то він в одну ніч зник кудись, взявши з собою одну тільки скрипку.

Про його й чутка запала. Батько-мати побивалися за ним до самої смерті. Умираючи, передали всю худобу Петрові, котрий оженився багато й зажив великим паном. Батьківщину він спродав, а гроші віддав на церкву, щоб поминали батька-матір.

VІ

Багато після того часу уплило, багато дечого в світі перевернулося.

Глибокої осені в одному губернському місті, в гостиниці, гуляли паничі-чиновники. На столі було наставлено всяких пляшок з горілкою, наливками, винами; шматки хліба й недоїдки страви валялися порозкидані по столу й попід столом. Паничі кричали, гукали, челядь бігала, подавала, прибирала... Гармидер стояв в хаті.

Найбільше всього паничі в'язли до якогось старенького, низенького чоловіка. Одежинка на ньому була лихенька, з дірками, лице худе, порите зморшками, лисина на всю голову — одні жовтуваті хвостики висіли в його на висках та на потилиці! Він був п'яненький вже: очі якось мутно дивились, лисина, як жар, червоніла.

— Гей, ти, Лисогуре! — гукнув на його один з паничів. — Чому не п'єш? Чарки треба...

— Я вже не хочу.

— Пий!

— Їй-богу, не хочу, — зложивши хрестом на грудях руки, благав він.

— Пий! А то виллю на лисину! — крикнув швидкий молодісінький паничик.

Старенький чоловік підняв руку й провів по лисині долонею.

— Та як ти його назвав: Лисогуре? Се його прізвище таке? — допитувався хтось.

— Прізвище