Читати книгу - "Чому люди тупі? Психологія дурості"

Уявіть, що вас просять знайти правило, за яким вибудовано послідовність цифр: «2—4—6». Щоб перевірити, що правило, яке ви придумали, працює, ви можете запропонувати інші серії з трьох цифр. Щоразу вам говоритимуть, чи узгоджується ваша пропозиція з правилом і чи правило, яке ви придумали, справді те саме. Вельми ймовірно, що, як і в переважної більшості людей, вашою першою думкою буде, що це «парні числа, які збільшуються на два». І ви запропонуєте ряд чисел «8—10—12», що прекрасно узгоджується з вашою ідеєю. Вам відповідають, що запропонована вами послідовність чисел відповідає правилу, але не тому, про яке ви подумали. Тоді ви пропонуєте іншу трійку чисел, наприклад «8—42—56» за правилом «парні числа, що зростають». Вам відповідають те саме, що й раніше. Після трьох чи чотирьох спроб ви пропонуєте, наприклад, такий ряд «7—36—673» з думкою про «числа, що збільшуються». І тут вам відповідають, що так, ваш приклад узгоджується з правилом і це саме те правило, про яке ви подумали.

Нарешті, ви таки знайшли! Але ви вибрали не найшвидший метод. Мало хто його вибирає. Він полягає в тому, щоб намагатися не підтвердити вашу ідею, а спростувати її. Для цього достатньо запропонувати послідовність «3—5—7», щоб випробувати гіпотезу про «парні числа, що зростають». Дуже важко змусити себе заперечувати свої ідеї, замість того щоб підтверджувати, особливо в цьому завданні.

Пропонувати приклад ряду чисел всупереч думці, яку маєш в голові, здається абсурдом, навіть збоченням. Проте це необхідно, щоб поставити нашу ідею під сумнів. Коли б ми від початку вміли сумніватися у своїх висновках, то були б не такими певними щодо вірогідності нашого стереотипу адвоката, і нам легше було б уявити, що інженер також може цікавитися політичним життям громади, вміти добре говорити й колекціонувати книжки…

На відміну від задачі про адвокатів та інженерів, задача «2—4—6» містить мало інформації. І це спонукає нас використати її всю, і те, що числа парні, й те, що вони збільшуються. Ці три цифри легко запам’ятовуються й лишаються невитравним відбитком у нашій голові, завжди тут, у будь-яку мить під рукою. Евристика доступності призводить до того, що ця дещиця інформації переважає решту й підштовхує нас до пастки її підтвердження.

Обидва ці приклади підтверджують нашу схильність шукати підтвердження своїх ідей, а задача «2—4—6» викриває ще й нахил формулювати специфічні гіпотези радше, ніж загальні. Останні часто видаються нам запростими і/або очевидними, щоб їм вірити. Одразу ж сказати, що йдеться про ряд чисел, які збільшуються, хоч би й подумав про це, здається нерозумним, ба й «трохи дурним». Цей нахил робить нас чудовим об’єктом для жартів. Наприклад: «Чому жандарми носять синьо-біло-червоні шлейки?» Ми відповідаємо, що вони на державній службі, а нам кажуть, що жандарми носять шлейки, щоб підтримувати штани; цей жарт видається нам дурницею… або ми вибухаємо сміхом, збагнувши, що втрапили в «пастку для дурнів»!

«Дурість»: цілющий термін

Я згодна з тими, хто каже, що незнання — це не дурість. Незнання — це потужний двигун знань, за умови, що людина знає про свій брак знань. Більшість своїх упереджень у сприйманні інформації та схильностей у способах міркувань ми не усвідомлюємо. Проблема — і це велика проблема — в тому, що, навіть викриті й виявлені, ці викривлення й далі роблять свою справу. І найліпше тоді, коли обставини не сприяють появі сумнівів. Тому що дурість, справдешня, — це та страшна інтелектуальна самодостатність, яка не лишає жодного місця для сумніву. Бо, як наголошує Гаррі Франкфурт у книжці «Про лайно» (On Bullshit), вона гірша за брехню, тому що той чи та, хто розповідає дурниці, не цікавиться правдою. Щоб здолати дурість, ми зацікавлені в тому, щоб її викрити, а отже, й назвати. Тому немає нічого поганого в тому, щоб уживати характеристику «дурість» щодо себе. Якщо вона свідчить про сором за визнану хибу в міркуваннях, це доказ усвідомлення, а отже, і перший крок до виправлення. Не бачу нічого поганого і в тому, щоб уживати це означення щодо інших. Промовлений жартома, з іронічною провокативністю, цей термін слугує попередженням, своєрідним запрошенням усвідомити недолік, щоб мати змогу його виправити…

Кілька коментарів стосовно дурості

«Визначати дурість — це по суті ще одна дурість», — писав Іван Одуар у першому абзаці своєї книжки «Дурість вже не та, що раніше»[38].

Важко не зважати на це попередження, хіба що буквально сприймати його «Відкритого листа дурням»[39], який починався знаменитою фразою: «Я знаю, що кажу. Я сам такий».

«Давати визначення дурості означає давати їй статус, фундамент, це означало б приписати їй походження й функцію. Та, як на мене, вона розмножується й переливає через край, радше фатальна, ніж функціональна», — пише Жорж Пікар в есеї «Про дурість»[40].

І все ж, можна вважати дослідження дурості дурістю, але треба знати, про що ми говоримо[41]. Почнімо з етимології слова. Слово con походить від латинського слова cunnus — «футляр, піхви», за аналогією з жіночою піхвою й походженням світу. Проте є й інша етимологія, слово coїonnerie, згадане в Словнику Французької академії (видання 1832—1835 рр.), яке означає couillonnerie, похідне від coїon (яєчко) і від латинського coleus (шкіряна сумка; див. Le Garde-mots, 2006).

Від жіночого чи чоловічого статевого органа веде свій рід слово con, з плином часу воно, як і загалом термін connerie (дурість), перейшло до категорії лайливих. До речі, Словник Французької академії (1986), який пояснює термін connerie, покликаючись на такі слова, як тупість, нісенітниця, груба помилка, уточнює, що його використання обмежується ситуаціями з явним бажанням образити.

Вікі-словник 2018 року надає три можливості використання: 1) «констатація дурня, стан дурня», 2) «помилка, нерозумна дія», 3) «щось неважливе, дрібничка». Уточнюється, що в першому випадку слово належить до категорії вульгарних, а в другому й третьому — розмовних.

Мірою поширення слова «дурість» первинне, дуже вульгарне значення стає дедалі менш вираженим. Та все ж застосування терміну, хоч до своїх власних слів чи дій, хоч до слів чи дій інших, далеке від нейтрального.

У першому значенні слова більшість словників покликаються на глупство, ідіотизм, тупість, нерозумність або безглуздя, себто на слова чи дію, не позначені розумом! Покликання на помилку (груба помилка) трапляється рідше за глупство, тупість чи безмозкість. Остання, до речі,