Читати книгу - "Дворянка, Дмитро Українець "

(Вибачте прошу за досить довгу затримку, адже були певні свої плани і через це не було так просто писати главу. Читайте на здоров'я 😁❤️)

Я уже потами сходила, адже так сильно переживала за Туліо. На дворі падав дощ, а його все ще не було. Я хотіла піти по нього, але чула на дворі свисти контролерів, які постійно чогось шукали. Кінець кінцем дворецький не спиниться поки мене не схопить. Така була воля мого батька і я в цьому впевнена. Тут раптом вхідні двері відчинилися і в кімнату будинок зайшов Туліо. Я уже зраділа, коли побачила його, та його вигляд був не радісним. Він був весь мокрий, сорочка була порвана а на руці велика рана, що стікала кров’ю. Мене охопив жах. Я перелякалася підійшла до нього, взяла під руку і запитала:

- Що трапилося?! Ти на роботі так порізався, чи що? – він ледь міг говорити. Це могла бути інфекція, адже рана сто відсотків була зроблена гострим, ріжучим предметом. Він був весь білий від холоду, та я швидко поклала його в ліжко. 

Він ліг, не сказавши жодного слова, лише просив води. Його трусило і смикало, а рана виглядала досить брудною. Я не знала, що мені робити, тому взяла все необхідне, що було в скриньці. Я не хотіла турбувати його матір, тому залишила її у стані сну. Туліо морщився від болі, але я повинна була промити рану.

Я витягла алкоголь з тумби, налила на рану, від чого почало дуже сильно пекти. Він почав кричати, але я прикрила долонями його вуста і сказала прикусити пасок, щоб не розбудити панну Елізабет. Він дивився на мене такими болісними оченятами, ніби хотів щось розповісти, що б зачепило мене за серце, аде я більше переживала за його здоров’я, тому пообіцяла, що вислухаю пізніше всі його історії. Він приклав свою ніжку, але холодну долонь до моєї щоки і заплакав, а я, дивлячись на його сльози щастя, почала плакати в відповідь. Я взяла флягу з алкоголем і знову налила на рану. Він так сильно стискав зубами пасок, що було чути, як тріщить матеріал. Ще б трішки і він б розкусив його. Рана була на його щастя не глибокою, але метал міг принести за собою якусь інфекцію, тому я і промила рану алкоголем, а сухою ваткою нанесла звичайний знеболюючий засіб. Через пів години він уже спокійно лежав на ліжку і обіймав мене за талію. Я ж лежала на його животі, а рука його трималася на підставці, щоб кров не витікала. 

- Так що все таки трапилося, любий? – з заплаканими очима говорила я, тримаючи долоню на його волоссі.

Він обертав головою, крутився, але відповідати ніби не хотів, а може і не міг. Мабуть він чогось боявся, або просто йому було боляче від того, що він приховував. Невдалий день на роботі, або утримання грошової плати. Я все розуміла, тому ніжно поцілувала його в чоло і уже збиралася йти в свою кімнату, як ту він схопив мене за руку і не хотів відпускати. Я обернулася і побачила його заплакані очі. Це були очі безвинного чоловіка, який вважав, що має на собі страшну провину.

- Я вбив його, Анджелла – з тихим шепотом говорив він, а сльози так і стікали по його губах. Він був весь мокрий від поту, тому я обійняла його повністю і дала можливість висказатися – Я вбив його, кохана.

- Кого, кого любий? – страх почав переповняти і мене.

- Він розшукував тебе. Він хотів забрати тебе, чоловік, який назвав себе дворецьким Паулі ді Рікардо.

По моєму тілу почало бігати сотні холодних мурашок. Мене охопив біль всередині, хоч це була чужа мені людина. Я більше тепер переживала, що це все через мене. Мій батько жорстокий, а тому не відпустить це так просто. Як він міг вбити його, я не розумію. Навмисно Туліо ніколи б і мухи не образив. Я хотіла взнати як саме це сталося, хоча я вірила, що це була просто випадковість.

- Розкажи мені, що сталося?

- Він погнався за мною, перед тим просячи тебе віддати за нагороду, та я відмовився.

- І що, ти почав бігти?

- Я почав втікати, що аж на кришу заліз, але його це не зупинило. Він продовжував бігти, аж поки ми не опинилися сам на сам на будинку культури. Втікати було нікуди і я попав під удар його ножа. Коли була мить, я схопив його, але він поранив мене в плече і хотів скинути, але моя сорочка обірвалася і він упав через мене.

- Боже, Туліо – я знала, що він це не навмисно зробив. Це лише випадковість.

- Люд, що був на низу бачив це, але я уже встиг заховатися – він тримав мене міцно за руку і плакав від страху – Я вбивця, Анджела, я вбивця! – я лише обіймала і заспокоювала його.

- Тихенько коханий, все минулося вже. Все добре, я поряд…бачиш…я поряд – я сама вже плакала, але від того, що він залишився живий.

Під звуки грому наші сльози поєднувалися і утворювали сльози кохання. Це був щирий жаль зі сторони невинного чоловіка і безмежне кохання зі сторони люблячої дівчини. Дощ падав так сильно, що черепиця не витримувала, але нам було байдуже, адже все лікував лише поцілунок. Хоч і рука його була поранена, це не завадило йому вимкнути світло і роздягнути мене. Він долонями водив по моєму тілу і просив, щоб ця ніч ніколи не закінчувалася. Біль в руці закрився, а вогонь в серці палав. Що тоді творилося у простій, темній кімнаті, знали лише ми, та це було дуже приємно. Моє волосся в його руках, його тіло на мені і це так зворушувало емоції, що бажання було невпинним. Мені хотілося ще, та час біжить швидко.

На ранок я прокинулася швидше Туліо. Я бачила розкидану свою одіж на землі. Мені було соромно, але водночас так приємно, що для мене це зробив коханий чоловік. Я вдягнула на себе покривало і пішла заварювати теплу каву для нас на сніданок. Аромат іспанського «Жанклода» був неймовірним. Було чути, як кипіла вода, птахи співали на балконі, а сонце уже гріло західний керунок Сантільяна.