Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Ґантенбайн миттю читає офіційне посвідчення. Воно завірене печаттю. Одразу з’являється зовсім інше відчуття, інше поводження, навіть із лікарем, бо Ґантенбайнові через п’ять хвилин, ліфтом униз, ліфтом угору, знову довелося постати перед лікарем: Ґантенбайн забув чорного ціпка. «Еге ж!» — кивнув, озираючись, лікар, що саме намилював і споліскував руки, щоб іти на обід, а оскільки секретарка вже пішла, Ґантенбайн, щоб не завдавати клопоту приязному лікареві, сам узяв ціпка, зіпертого на спинку стільця, на смерть переляканий своєю безголовістю, якою виказав не тільки себе, а й двох окулістів. Що тепер? Але лікар, здається, не звернув уваги, так щиро він вірив у власний підпис, а просто кивнув головою, витираючи вже вимиті руки, й сам трохи збентежений, що він без піджака, і рівно за тиждень, бо від швейцарського урядовця годі чогось чекати, крім пунктуальності, прибула жовта нарукавна пов’язка, яка значно полегшила життя.

Важко було тільки з жінками.

Ґантенбайн, звичайно, пішов випробовувати нову нарукавну пов’язку, проте не в кав’ярню, куди завжди ходив до сліпоти, а в іншу, де кельнер не знав його, й був у захваті, побачивши нові веселі обличчя, жінок, яких ще ніколи не бачив. Його захват, помітив він, не дає їм спокою. Ґантенбайн пив кампарі, з чорним ціпком між колін і жовтою пов’язкою на руці; сигарету поклав у цукорницю: адже до яких інших хитрощів тут можна вдатися? Невже вони не довіряють його офіційній нарукавній пов’язці? Він відчував, що його розглядають. Він випробував усі пози чоловічої невимушеності, які виказували його, й побачив результат: навіть вона, дама за сусіднім столом, що теж приймала різні невимушені пози, скажімо, раптом пудрила собі ніс, малювала губи, відвертала голову, немов хотіла, щоб у неї не впивалися очима, зненацька перевірила його, розсміявшись йому у вічі. Тяжкенько доведеться. Жінки не вірять у його сліпоту, є пов’язка чи ні, жінки відчувають плечима, коли на них дивляться.

Я сиджу в барі, пополудні, й тому сам із барменом, що розповідає про своє життя. Неоціненний оповідач! Я чекаю когось. Споліскуючи склянки, він каже: «Отак воно й було!» Я п’ю. Отже, він розказав правдиву оповідку. «Вірю!» — запевнив я. Він витирає сполоскані склянки. «Еге ж, — каже він знову, — отак воно й було!» Я п’ю й заздрю йому — не його полонові в Росії, а безпосередньому зв’язкові зі своєю оповідкою...

— Гм, — мовив він, — знову той дощ!

Я на те не зважаю, а п’ю.

— Кожна оповідка — це вигадка, — сказав я згодом, у принципі не сумніваючись у жахіттях його російського полону, — кожне Я, яке висловлюється, — це роль...

— Пане докторе, — запитав він, — може, ще одне віскі?

Пан доктор!

— Наша пожадливість до оповідок, — сказав я й помітив, що вже забагато випив, сп’яніння виявлялось у тому, що я не закінчував речень, а вважав, ніби мене вже зрозуміли завдяки моїй прозірливості: — Можливо, людина пережила дві або три події, — казав я далі, — дві або три події, коли вона була на висоті, атож, коли пережила їх, а тепер розповідає про себе, взагалі коли розповідає: свої переживання, але не оповідки, — просторікував я, — не оповідки. — Я пив, але моя склянка була порожня. — Людина саму себе не бачить, тобто оповідки складають тільки зовні, — казав я, — звідси й наша пожадливість до оповідок! — Я не знав, слухає мене бармен чи ні, бо ж він цілих шість років прожив на Уралі, і я взяв сигарету, щоб бути незалежним. — У вас є оповідка? — запитав я по тому, як він щойно розповів мені те, що вочевидь вважав за свою оповідку, і додав: — Я не маю ніякої.

Я курив і дививсь, як він забрав із шинквасу мою порожню склянку й поклав у мильний розчин, а коли він схопив іншу, чисту й витерту склянку, я вже не міг перешкодити йому налити ще одну порцію віскі; саме тому, що бачив, я й не міг перешкодити... Я думаю про чоловіка з піка Кеш, це оповідка, якої дотепер я не розповідав ще нікому, хоча вона завжди переслідує мене, це оповідка про вбивство, якого я ніколи не скоїв. Я покрутив склянку й запитую:

— А ви були коли-небудь на Кеші?

— Кеш, — запитав він, — що це?

— Пік Кеш, — пояснив я, — гора.

— Ні, — здивувався він, — навіщо?

Ідіотизм, думав я. Чому він має бути саме тим чоловіком, якого 1942 року я зустрів на Кеші. Я замовкаю. Ідіотизм. Я п’ю.

— Кожен чоловік рано чи пізно вигадує оповідку, яку вважає за своє життя, — казав я, — або цілу низку оповідок, — додавав я, надто п’яний, щоб справді мати змогу стежити за своїми думками; це сердило мене, тож я і замовк.

Я чекав когось.

— Я знав одного чоловіка, — знову озвався я, щоб говорити про щось інше, — молочника, що зрештою зазнав лихої долі. Він, власне, потрапив до божевільні, хоч і не казав, ніби він Наполеон або Ейнштейн, навпаки, завжди вважав, що він молочник. Та й скидався він на молочника. До речі, він збирав поштові марки, але ця пристрасть становила його єдиний фанатизм; він навіть був старшим пожежної команди, бо на нього завжди можна було покластися. Замолоду він, здається, столярував, хай там як, це здоровий і незлобивий чоловік, удівець, непитущий, і ніхто в нашій громаді ніколи й припустити не міг, що його доведеться коли-небудь запроторити до божевільні. — Я курив. — Його звали Отто, — пояснював я, — Отто. — Я курив. — Оте Я, яке створив собі цей добряга, ніхто не заперечував усе його життя, воно, крім того, не вимагало від навколишніх ніяких жертв, навпаки, — розповідав я, — він приносив у кожен дім молоко й масло. Двадцять один рік поспіль. Навіть у неділю. Ми, діти, любили його, бо він часто дозволяв нам сідати у свою триколісну машину. — Я курив і розповідав далі: — Це сталося якось увечері навесні, в суботу, коли Отто, пахкаючи люлькою, як і всі попередні роки, стояв на балконі свого збудованого за типовим проектом будинку, що, дарма що на сільській вулиці, мав чималий садочок, тож горщики з квітами ніколи не зазнавали небезпеки. І тут із причин, які лишилися невідомі йому самому, Отто раптом узяв горщик із квітами, герань, якщо