Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

Три

Отже, якби він пішов прямо додому з перукарні, то ще вранці осідлав би Здорованя, коли вперше про це подумав, і тоді за десять годин можна подолати, либонь, зо п’ятдесят миль.

Тепер подзвону не було. Люди зараз на вулиці більше нагадували не формальне зборище, а тихе вечірнє молитовне зібрання у вузькому колі, поважно виступаючи в затінку, у сутіні під ліхтарями; отже, день суботній шанують, і він з дядьком будь-коли просто оминули б цих перехожих, упізнавши їх ще за багато ярдів попереду, минувши, не згадуючи при зустрічі або й навіть не зупиняючись поміркувати над тим, коли або як, або чому вчинили так, а не інакше, — упізнавши не за силуетом і навіть не за голосом. Усе, що треба — це присутність, можливо, аура, а можливо, усього-на-всього зіставлення: ось ця жива істота, об’єкт на даний момент цього дня, і все, що вам треба, аби впізнати людей навколо, — це зійти з тротуару на травичку біля хідника, пропускаючи їх, а на ходу він (його дядько) звернувся би до них, може, окликнув, кинув би фразу чи речення, і знову повернувся б на бетон тротуару.

Але сьогодні вулиця була безлюдна. Самі будинки здавалися зіщуленими, нашорошеними і напруженими, ніби їхні мешканці — хто цього лагідного травневого вечора (ті, хто не пішли до церкви), напевно, сидять у пітьмі на терасах, уже повечерявши, у кріслах-гойдалках, або люляючись на гойдалках-лавках, тихо розмовляючи між собою або, можливо, перемовляються з одної галереї до сусідської, коли житла стоять достатньо близько. Але сьогодні вони зустріли тільки одного, та й то він не йшов, а стояв біля воріт будинку, невеличкого, подібного до акуратного ящика з-під взуття, побудованого торік між двома іншими будинками, притуленими настільки близько, що можна було розчути, як у вбиральнях спускають воду (дядько пояснив, що коли ти народився, виріс і прожив усе життя там, де не чутно нічогісінько, окрім пугача поночі та півнів на світанку, хіба що у сиру погоду, коли твій найближчий сусід рубає дрова, тобі сподобається жити там, де можна почути людський дух обабіч, коли сусіди спускають воду або відкорковують бляшанку з лососем чи супом), сам темніший, аніж тінь і, звісно, непорушніший, — їхній земляк, який рік тому переїхав до міста і зараз був власником обшарпаної продуктової крамниці десь у вузькому провулку, і покупці в того були переважно негри — того чоловіка вони спочатку й не помітили, доки майже з ним не зіткнулися, — хоча він уже їх упізнав, чи бодай дядька точно, — ще здалеку, і вже чекав на них, уже звертаючись до дядька, не встигли обоє з ним порівнятися:

— Трохи ви зарано, еге ж, пане адвокате? Бо люду з Четвертої дільниці треба молока надоїти, а потім дрова порубати, аби сніданок на завтра приготувати, доки не повечеряють та не втраплять до міста.

— Може, вони вирішили недільного вечора залишитися вдома, — люб’язно відповів дядько, минаючи перехожого: потому той чоловік майже дослівно повторив те, що цього ранку лунало в перукарні (і він згадав дядькову фразу, мовлену колись, про те, як насправді людині мало треба слів, щоб затишно й навіть успішно весь свій вік почуватися, і не лише окремим людям, але й такому людському типу й расі: кілька простих кліше висловлюють кілька простих пристрастей, потреб і жадань):

— Та не переймайтеся. То не їхня провина, що неділя. Цьому сучому сину треба було спершу подумати, перш ніж убивати білого у суботу ввечері. — Потім він гукнув до них, підвищивши голос, коли вони пішли далі: — Моїй жінці цього вечора недобре, а ще я не хочу просто там стояти й витріщатися посеред тюремного подвір’я. Але крикніть, якщо там помочі треба буде.

— Думаю, вони вже знають, що можуть на вас розраховувати, містере Ліллі, — відповів дядько. Вони пішли далі.

— Розумієш? — сказав дядько. — Він не має нічого проти тих, кого називає «чорномазими». Якщо ти його спитаєш, він, певно, тобі відповість, що любить їх навіть більше, ніж декого з білих, — він так думає і сам у це вірить. Вони, мабуть, вряди-годи ошукують його на кілька центів, коли недоплачують у крамниці, або, напевно, навіть дещо з товару цуплять — то пакетики жуйки, то синьку, то банан, то бляшанку сардин, то пару шнурків, то склянку еліксиру, який випрямляє волосся, — ховають собі під пальта і фартухи, — і він це знає, а може, навіть їм безкоштовно дає кісток чи протухлого м’яса, що йому вислав м’ясник зі свого холодника, чи зіпсутих льодяників, чи смальцю. Усе, чого він вимагає, — щоб вони поводились як чорномазі. Це те ж саме, що зробив Лукас: сказився та вбив білу людину, — і містер Ліллі, певно, переконаний, що всі негри прагнуть зробити те ж саме, — і тепер білі схоплять чорного та спалять, і всі, звісно, чинитимуть з ним так, як Лукас їм і бажає — як білі люди: усі вони, безперечно, дотримуватимуться правил: чорномазий поводиться як чорномазий, а білий поводиться як білий, і з обох сторін — жодних справжніх образ (бо містер Ліллі не Ґаврі), а коли лють охолоне, то, цілком можливо, Ліллі буде в лавах перших, хто жертвуватиме готівку на влаштування похорону Лукаса і на підмогу його вдові та дітям, якби такі були. Це ще раз доводить: ніхто не зможе спричинити собі більше горя, якщо сліпо не чіплятиметься за гріхи і клітки своїх предків.

Тепер вони бачили Майдан, теж порожній — амфітеатрове освітлення магазинів, тонкий білий олівець пам’ятника конфедератам вияскравлювався на тлі масивної будівлі суду, яка здіймала свої колони у небо навпроти тьмяного чотирибічного циферблату настінного годинника, кожний кут якого виступав у слабкому світлі лампочок, непримиренно, ніяк не збігаючись із цими чотирма закріпленими механічними гласами, воланнями проклять і попереджень — як ряхтіння світляка. Цієї ж миті навпроти в’язниці у спалахах і відблисках вогнів заревів мотор маленького автомобільчика: машина одразу