Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"

ІХ

Люба довго сиділа звечора: треба було надолужить час, прогаяний на гулянці… А прокинулась так рано-рано, неначе в серце її що торкнуло. Чого так б'ється серце? Хіба сьогодні стоїть на путі щось надзвичайне?.. Ну, піде вона собі на проходку, ну, з Костем Загоровським, що ж тут такого? Хіба се яке стрівання?.. Чи то раз вони проходжувались так удвох там, дома? Так само й тепер! А в лиці виступала турботна краска, а руки злегка тремтіли, коли Люба одягалась.

Раїса ще спала. Що ж! Люба не таїться з тим, що йде з дому; коли б Раїса прокинулася, спитала, Люба сказала б їй, що йде на проходку, на Hohe Promenade; але ж Раїса спить так міцно. Не будить же її для того, щоб об'являть: от я іду! Нехай собі спить, коли хоче!..

Люба одяглась у пальтечко, наділа перед дзеркальцем бриль, — чого то очі так блищать там, у дзеркалі? — І забувши, що не було чого таїтись, тихенько вийшла з хати, причинивши двері; дальші двері замкне Frau Piltz. Надворі трохи здорово, звичайно, й тут уже не літо, а проте гарно! Рано так, на улиці нема нікого, зустріла тільки хлопця, що ніс хліб у великому кошику. Закаблучки Любині так гучно стукають по цеглі. От і Костева домівка. Як швидко до неї дійшлося!.. Треба подзвонити… А може, він ще не встав? Пождати трошки!.. Але чого ж так стоять? Он хтось іде улицею, може подумати… Ет, що там він може подумати!.. Люба подзвонила — навіть не дуже тихо. Чи почули там?.. Почули, ідуть одчинять… Ах, сам Кость!

— Здорові! — мовив він так радісно. — А я вже думав, що ви не зайдете!

— Ні, чому ж би не зайшла! — одповіла Люба, червоніючи, збаламучена. — Я загаялась трохи, бо збиралася з книжками: звідти піду просто в університет!..

Так щебетала Люба, оговтавшись. А Кость уже надівав свій чорний бриль, був уже зовсім зібраний. Старенька особа, зачиняючи за Костем двері, скоса поглянула на панночку; але не мала чого поглядать скоса! От вони з Костем ідуть зовсім просто, говорять о речах зовсім, зовсім звичайних, — і так навіть голосно! Сказано ж бо, нема тут нічогісінько такого в тій спільній проходці!.. Тільки що обом весело, одрадісно на серці, так що ж тут лихого?..

От і Hohe Promenade — високі рясні тополі, самотня довга площина між ними. Справді, як гарно тут ранком! Проміння рветься крізь гілля збоку, широкими стягами ляга поміж стовбурами на дорогу, а там далі — ах, як чудесно! Озеро скраю міниться золотом, а оддалік стоїть таке чисте, одсвічує глибшою барвою, ніж удень. І всі зеленощі берегові немов помолодшали, такі ярі здаються!.. Далекі гори немов теж міняться ніжнішими барвами.

— Сядемо! — каже Кость, коли надивились на краєвид.

Вони сіли і одразу вмовкли. Люба повернула голівку набік, пильно дивиться кудись в просторінь. Кость пильнує її книжки, її ручки тонкі та ніжні.

— Як же ваші заняття? — питає далі Кость. — Я ж нічого не знаю про їх!

— А чом же не вступили на медицину, то й знали б!.. Укупі б училися, — одповіла Люба ніби жартливо.

— Не по моїй душі медицина! І якось її сфера, її найдальші рубежі не загоджують моєї думки: хочеться ширших перспектив, більшого простору!

— Для фантазії?..

— Для думки! — одповів Кость, помовчавши.

— Ні, власне, для фантазії! — наможливо проказала знов дівчина. — Вас не загоджують ті достотні рамки, в яких працює натураліст, вам хочеться вільних комбінацій гадок, ширяння у сферах минулих і прийдешніх, котрі можна угадувать по-своєму, по своїй охоті, часом по своєму ідеалу! Звичайно, для сього у вашій філології з історією та філософією більше простору!

— Може буть, що ви почасті правду кажете!.. Та навіть і в тому, що єсть у нас певного до пізнавання, мовляли ви, в достотних рамках, мені здається, більше інтересу: цікавіше пізнавати форми життя людського духа, думки, ніж бездушної натури чи тіла людського, спогляданого лиш яко збір матеріальних елементів, підлежачих таким-то фізичним і хімічним орудам.

Люба усміхнулась:

— Так вам хочеться проживать вільно од матеріального окола, од тих законів? Шкода тільки, що се річ неможлива!.. У всякім разі, бачу, що ви надто великий ідеаліст. Як вам повинна здаватись обмежованою, низькою наша наука! Найпаче заняття таких дрібних учнів її, як ми, як я, наприклад!..

— О ні! Зовсім ні!.. Учітесь, пізнавайте, коли маєте охоту! У вас се теж оказався рух вашого духа, міцного поривання думки!..

— Метафізика якась!..

— Ні, не метафізика! І я хотів би, щоб се підняття духу, поривання думки вашої спасло вас від дрібного, мертвого довбання в фактах, у котрім поринають дрібні уми назавжди. Я хотів би, щоб ви бачили якусь світлу мету поза вашою роботою.

— Я бачу її!

— Яв тім і певен; для того з цікавістю й спитав вас про ваші заняття. А таїтись од мене ви не повинні ні з чим; як би не були одмінні сфери нашої праці, ви не повинні забувать, що я тут найближчий ваш друг!.. Згадайте, як недавно була та пора, коли ми по-дитячому бавились укупі, коли ви мене називали Костем, а я вас Любою.

— Се було, однак, доволі давно!.. Принаймні я не можу тепер собі зміркувать, як се могло буть! — мовила