Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

– То й що, – наполягала я. – Можна влаштувати пастку.

– Треба бути бозна-яким розумним, щоб заманити Стару Маму в пастку, – флегматично протягнув Поль.

– І що тепер? – мене почала охоплювати злість, тож я дивилася просто на нього, зі стиснутими кулаками й перекошеним від злоби обличчям. – То ми й будемо розумними. Кассі, я, Ренетт і ти. Ми четверо. Якщо ти не боїшся.

– Не б-боюся, але це не-неможливо, – він знову почав заїкатися, як і завжди, коли відчував, що на нього тиснуть.

Я глянула на Поля.

– Добре, я зроблю це сама, без твоєї допомоги. І впіймаю стару щуку. Почекай-но.

Чомусь мені сильно запекли очі, і я роздратовано потерла їх долонею. Я бачила, що Поль зацікавлено спостерігає за мною, та він нічого не казав. Я ж роздратовано тицяла сачком у теплу воду на мілині.

– Це лише якась стара рибина, – пробурмотіла я.

Тиць.

– Я її вполюю і підвішу на Стоячих Каменюках.

Тиць.

– Просто отам.

Я показала мокрим сачком на Стовп Скарбів.

– Просто отам, – стиха повторила я та сплюнула на землю, щоб довести, що не жартую.

2

Матері пахло апельсинами весь той спекотний місяць. Принаймні раз на тиждень, хоч і не завжди це тягло за собою погані періоди. Поки Кассі й Ренетт були в школі, я байдикувала на річці, найчастіше наодинці, але інколи зі мною був Поль, якщо йому вдавалося відкараскатися від справ на фермі.

Я досягла складного віку й відсторонилася від брата та сестри, бо зростала переважно відчайдушною і байдужою – втікала, коли мати загадувала мені роботу, пропускала обіди й запізнювалась додому, прибігала замурзаною, з розпатланим волоссям та в жовтому від прибережної глини й прилиплому від поту одязі. Мабуть, я народилася бунтаркою, але того літа я стала ще більш бунтівною, ніж будь-коли. Ми з матір’ю повсякчас сварилися, мов кішки, що охороняють свою територію. Кожний доторк був шиплячою іскрою. Кожне слово було потенційною образою, кожна розмова – полем битви. За обідом ми сиділи обличчям до обличчя й сердито перезиралися, схилившись над супом і млинцями. Кассі та Ренетт трималися збоку, ніби налякана двірня, витріщали очі й мовчали.

Я не знаю, чому ми так скублися одна з одною. Мабуть, через той простий факт, що я дорослішала. Жінка, яка лякала мене в дитинстві, тепер постала в зовсім іншому світлі. Я помічала сивину в її волоссі, зморшки, що покреслили її рот. Тепер я бачила – з відтінком презирства, – що вона була лише жінкою, яка старіє і яку погані періоди щоразу заганяють у безпомічність до кімнати.

А ще вона цькувала мене. Навмисне – так я тоді вважала. Тепер же я думаю, що вона не могла цього не робити, цькувати мене було частиною її нещасливої натури, так само як опиратись їй – моєї. Схоже, вона щоразу відкривала рота лише для того, щоб мене покритикувати. Мої манери, одяг, зовнішність, думки. Усе в мені здавалося їй вартим осуду. Я була задрипанкою: не складала акуратно одяг у ногах ліжка перед сном. Ходила зсутуленою: «якщо не слідкуватимеш за поставою, виросте горб». Я була жадібною та на самоті запихалася фруктами з саду. А на щось інше мені апетиту бракувало: я росла худою та кощавою. Чому я не могла бути більше схожа на Рен-Клод? Моя сестра визріла вже у дванадцять років. М’яка й млосна, мов темний мед, із бурштиновими очима та золотавим волоссям, вона була схожа на кожну героїню роману, кожну богиню екрана, яка мені подобалася. Коли ми були менші, вона дозволяла заплітати їй коси, і я вплітала квіти та ягоди в густі пасма й уквітчувала їй голову павутицею, від чого сестра ставала схожа на лісову німфу. А тепер у її врівноваженості та пасивній млосності було щось майже доросле. Поряд із нею, як наголошувала мати, я була наче жаба – потворна худорлява жабка з широким кривим ротом і довгими руками й ногами.

Одну з тих обідніх суперечок я пам’ятаю дуже добре. По смерті батька не залишилось нікого, хто стримував би її лють, і вона завжди булькала на поверхні. Мати рідко нас била – тоді це було дуже незвичним, майже збоченням, – але, думається мені, це аж ніяк не з великої любові до нас. Навпаки, певно, вона боялася, що коли почне, то не зможе зупинитися.

– Та не горбся ти, заради бога! – її голос був їдкий, ніби недозрілий аґрус. – Ти ж знаєш, що як будеш горбитися – такою і залишишся!

Я грубо на неї зиркнула й поклала лікті на стіл.

– Лікті зі столу! – крикнула вона. – Поглянь на свою сестру! Подивись не неї. Хіба вона горбиться? Хіба вона поводиться, як нахнюрена селючка?

Мені й на думку не спадало ображати Ренетт. А от матір мене дратувала, і я демонструвала це кожним порухом свого спритного молодого тіла. І давала їй усе нові приводи попиляти мене. Вона хотіла, щоб відіпрану білизну розвішували за поділ, я ж вішала її за комірець. Банки в коморі мали стояти етикетками вперед, а я їх розвертала. Я забувала помити руки перед їжею. Я вішала каструлі на кухонній стіні не в правильному порядку – від маленької до великої. Я залишала розчахнутим вікно на кухні, і коли мати відчиняла двері, від протягу воно з гуркотом захлопувалося. Я ігнорувала тисячі вигаданих нею правил, і вона щоразу реагувала на порушення здивованою люттю. Для неї всі ці правила мали значення, бо завдяки їм вона контролювала наш світ. Прибери їх, і вона стане такою ж, як і решта, – загубленою сиріткою.

Звичайно, тоді я цього не знала.

– Ти вперте маленьке стерво, – нарешті промовила вона, відштовхнувши від себе тарілку. – Тверда, як криця.

У її голосі не було ні ворожості, ні захоплення – просто холодна байдужість.

– Я теж була такою. У твоєму віці, – додала вона.

Я вперше чула, як вона щось розповідає про своє дитинство. Усмішка в неї була штучна й невесела. Неможливо було бодай уявити її молодою. Я проштрикнула виделкою свій шматок рулету в застиглому соусі.

– Я так само хотіла йти наперекір усім, – продовжувала вона.