Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

– Руки, – підказав маг. – На кулю. Руки на кулю.

Він наче знущався з вигнанця, у якого вирішувалась доля. Врешті хлопець пересилив себе та поклав руки на кулю. І раптом… маленька-маленька іскорка засяяла всередині.

Маги вигнули брови.

– Оказія, – мовила книжниця.

– Буває, – хмикнув цілитель.

– Вітаю, ти мечник. Пройди осюди, – розпорядився останній.

Хлопець мало не впав. Йому з радості підігнулися ноги… Шеренгою неініційованих пробігла напруга: може, вони зненавиділи щасливця, а може, в них прокинулась віра, що їм також пощастить? Зате мені здавило горло. Хоч якою малою була моя надія, що я стану єдиною, у кого відкриється магія… Якою ж вона стала, коли просто переді мною знайшовся той єдиний! Її не стало зовсім.

І щасливець дійшов, куди йому сказали, і мечник вдруге повторив «наступний»… А я ледве дійшла до клятого кола. Не вийде, то не вийде. Виродок, то виродок. Скільки можна обламаних надій!

Я люто, без вагань поклала руки на кулю. Колом пробігла вібрація, символи здригнулись під моїми ногами. До ліктів мені пробіг якийсь розряд, і я перелякалась… Хотіла сахнутись, та примерзла до місця. Сліпуче, блакитне світло вирвалося з кулі та полонило все довкола. На одну-єдину мить я побачила всередині фігурку книги… А потім куля тріснула. Всією її площею побігли тріщини, вона обпекла мені руки, я відскочила, полетіли осколки.

Величний артефакт понищила я одним доторком своїм!

Коли сяйво вляглось, стало видно, як сахнулись всі довкола. Валялись осколки, маги витріщили очі, а я відчувала, як мене заполонює жах.

– Куля… тріснула… Куля тріснула! – вискнула книжниця.

– Мабуть, вийшов термін придатності, – мовив цілитель.

– Хто нам підсунув цей непотріб?! – обурився мечник.

– А ви знаєте, скільки коштує взяти нову?

– А як же… інші? Вони не пройдуть ініціацію?

– Ой, наступного року пройдуть! Ви краще скажіть, хто оплатить нову!

І з лютою ненавистю глянули на мені всі неініційовані. Здавалось, вони готові вбити мене на місці. Я подарувала їм пекло ще на один рік! Певне, тої миті вони були певні, що мали в собі магію, і тільки я все зруйнувала, і тільки я зламала їм життя.

– До речі, – обернувся мечник, – ви бачили, що показала Блакитна зоря?

– Книга, – упевнено мовила книжниця.

– Тоді вітаю, ти книжниця, – сказав мені.

Атрік був темний, як ніч. Нарти легко ковзали дорогою, а собаки радісно скавучали, бо відчували, що вертаються додому: навіть їм було диким та чужим те збіговисько, з якого ми вирвались. Куля тріснула, тож решту неініційованих просто вигнали. Мені та ще одному щасливцю провели інструктаж: зібрати все необхідне, прийти завтра зранку до цього самого намету і попрощатися з рідними, бо більше ніколи їх не побачимо. Для певності позначили нам руки, бо мали сумнів, чи не забудуть наші лиця.

– І що… справді? – не вірив Нет. – У попереднього ледь-ледь іскорка, а в Ейві куля тріснула?

Я кивнула. Ще й досі не могла відійти від того, що наробила.

Атріка ще тоді оповила похмурість.

– Думаєте, таке справді трапляється скрізь і всюди? Величні артефакти тріщать і розлітаються осколками? – видав він. – А я вам скажу, що вони самі не знають, що це було. Ми звикли дивитися на них, як на вищу расу, а це не так. Зате по той бік Великої стіни точно є люди, які знають більше. І сьогодні ми бачили доказ: не просто так Ейворі сховали до Полярної пустки.