Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

—Твоя фотографія? - Запитує Барінов, підхоплюючи рамку з фото зі столу.

— Безперечно, враховуючи, в чиїй кімнаті ми знаходимося.

— Ти чудово зрозуміла, про що я запитав, — пересікає мою уїдливість одним поглядом.

Нічого не відповідаю, лише киваю у відповідь на його запитання.

На фотографії мені майже два роки, і я сиджу на горщику. Не знаю, чому надала перевагу саме їй, коли переглядала сімейний фотоальбом. Чомусь відчуваю тепло, дивлячись на себе таку маленьку і з широкою усмішкою на обличчі.

І, звичайно, вона не для чужих очей. Але хто міг подумати, що Рома колись опиниться в цій кімнаті і зверне свою увагу саме на неї.

— Ти на ній дуже мила, – куточок його губ підводиться в легкій усмішці.

Встаю з ліжка, і миттю опинившись поряд, забираю з Роминих рук фоторамку і ховаю подалі.

— Тобі час, — заявляю серйозно.

Не схоже, що він глузує з подібної фотографії. Та й його посмішка не виглядає глузливою. Але ситуація загалом чіпляє мене. Все те, що я знаю про Барінова, не вселяє довіри, тому у фразі «ти на ній дуже мила» шукаю очевидну каверзу.

Виходить, що на фото я мила, а тепер якась мегера?

Коли виводжу Рому зі своєї кімнати, у квартирі, як і раніше, нікого крім нас немає.

Однієї подібної думки достатньо, щоб усе пішло навперекіс. Вхідні двері відчиняються несподівано, поки Барінов тільки починає взувати свої кросівки.

Ніколи, до речі, не зрозумію, чому хлопці, що в сніг, що в дощ, здатні носити те саме взуття?

— Ого, несподівано, — з порога заявляє Нік, проходячи у передпокої.

— Що саме? – готова тримати оборону, схрещую руки на грудях.Слідом за Ніком, так непередбачено, входить Віктор і переводить погляд із мене на Рому.

— Ти вперше хлопця додому привела, — заявляє це із задоволеною усмішкою на губах і тисне Ромі руку. - Сестра росте. Я Нік. Дуже радий знайомству.

— Рома, — охоче відповідає Барінов на потиск рук.

Жук чомусь не починає говорити, що прийшов сюди лише через проект. І я цього не роблю, щоб не виглядати безглуздо у присутності Віктора.

Барінов, до речі, навіть головою не киває на знак вітання. І Віктор чинить так само.

Подумки зауважую, що це досить дивно.

— Ромі пора, – вигукую я, намагаючись припинити знайомство, що затяглося, і штовхаю Барінова в спину, як тільки він одягає куртку.

— Ходімо, — Нік киває Віктору у бік своєї кімнати. — Нехай по-людськи попрощаються. Рома, чекатиму в гості, щоб познайомитись ближче.

Хочу плюнути в спину братові, щоб не ніс дурниць, але одразу ж з'являється ще один претендент на таку честь.

— Обов'язково, — навздогін Ніку кидає Барінов і виходить за двері, перш ніж я встигаю висловити все, що думаю. — До завтра, Серебрякова. Дякую за гостинність.

Одночасно зачиняються двері до кімнати брата, і вхідні.

Здається, і моє терпіння так само тріскає цієї миті.

Не встигаю відійти від цієї сцени та піти до себе в кімнату, як на порозі з'являються батьки.

— Світло моє, — одразу вигукує тато. — Що за хлопець від нас виходив? Новий друг Микити?

Мама нічого не питає, але уважно спостерігає в очікуванні відповіді.

Батьки завжди називають мене «Світло моє», лише тому що значення імені Ілона – світла. Особливо тато. Мама розповідала, що він мріяв називати мене Оленою. Але під час вагітності їй хотілося робити все наперекір усім. Тому я стала Ілоною.

— Так, - підтверджую татову здогадку. - Попросіть, він вас познайомить.

Адже, судячи з того, що сталося хвилинами раніше, у Ніка з Ромою склалися досить добрі стосунки. На відміну від наших із Баріновим.

— Піду відпочину, — тяжко зітхаю. — Голова щось вкрай розболілася.

— А як же вечеря? — тепер уже вигукує мама, знімаючи з ніг замшеві черевики. — Сьогодні твоя улюблена курка з каррі, запечена у духовці.- хочу сказати, що зовсім немає апетиту і нікуди сьогодні не хочу виходити зі своєї кімнати, але ця надія в моїх очах…

— Покличеш, — знаходжу сили натягнути легку усмішку на губи.

Мама починає сяяти.

Іноді потрібно робити те, що не хочеться, щоб зробити рідній людині приємно.

Опинившись у своїй кімнаті, сідаю за ноутбук та відкриваю текстовий документ. За вікном уже темно, а кімнату освітлює лише легке світло, що походить від нічника. Люблю працювати у такій атмосфері самотності.

За сорок хвилин закінчую вписувати все, до чого ми з Баріновим сьогодні прийшли під час відповіді на перше запитання.

Несподіваний стукіт у двері змушує стрепенутися.

— Так, — відгукуюсь, не підводячись із крісла.

Здається, чи в кімнаті досі повітря просочене ароматом Барінова? Потрібно обов'язково відчинити вікно, як тільки піду вечеряти. Нехай краще буде холодно вночі, ніж постійно вдихати цей остогидлий запах. Занадто багато його сьогодні.

- Можна? - знайомий голос приваблює і спантеличує.

Піднімаю очі та бачу на порозі моєї кімнати Віктора.

Я була впевнена, що стукає мама, щоб покликати вечеряти, але ні.

Віктор, який за стільки років жодного разу не заходив до моєї кімнати, чомусь вирішив зазирнути.

Серце так розганяється у грудях від несподіванки, що аж страшно стає.

– Що "можна"? — спантеличено питаю, і відразу хочеться відважити собі ляпас. — Тобто, звичайно. Заходь.

Показую йому рукою вглиб своєї кімнати.

Ось чорт, навіть без допомоги Барінова цілком справляюся із завданням виставити себе з максимально дурного боку.

Посміхаючись, Віктор заходить і закриває за собою двері.

Вдруге за день відчуваю це почуття дикої незручності. Спершу, як тільки Барінов опинився тут, а тепер через нового гостя.

Звикла, звісно, ​​бачити Віктора у нашому домі. Завдяки міцній дружбі з Ніком він вважається повноцінним членом нашої родини. Тільки ця «звичка» не стосується моєї особистої території, до якої за стільки років він не заходив.