Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Лахудрику, а чому ви самочинно не могли зайняти будь-яке порожнє приміщення у нашому будинку, хоча б ту ж кімнату консьєржа?
— Розумієте, для того щоб нам без проблем заселитися й мешкати, найкраще отримати щиру згоду або запрошення когось із людей. Ми можемо жити лише поблизу вас, на відміну від наших кузенів — лісовиків та водяників. А нас останньої тисячі років обізвали нечистою силою та звідусіль женуть і проклинають. Така дискримінація гнітить і ображає. Ми ж створені Ним, аби допомагати людям у лиху годину, оберігати й рятувати у скруті. Так споконвіку було, а нині витісняють домовиків у резервації. Хоча б до Червоної книги занесли, чи що!
— Ні, до Червоної книги не треба. — Хлопець спохмурнів. — Бо наші міністри й депутати саме на червонокнижних і полюють: хоч на зубрів, хоч на дроф, хоч із карабінами, а хоч із автоматами. Ну, бувайте, пане Пенатію, маю бігти на зустріч! Як виходитиму?
— Хвильку! — Домовик у той самий спосіб вивів хлопця крізь зачинені двері на сходи.
***
Труба зустріла Аскольда неприємним гарячо-вологим повітрям, що викидали просто у підземний перехід кондиціонери псевдоресторану «Худко», тютюновим димом і метушливою юрбою киян та гостей столиці, які швидко пробігали, оминаючи розкішні букети квітів, що їх розставили торгівці попід стінами. Христина вже була у кав’ярні. На високому столику перед нею стояли два паперові стаканчики кави, поряд лежали пакетики з цукром.
— Доброго ранку, — привітався Аск. — Я часом не спізнився?
— Ні, все нормально — я щойно прийшла, кава ще гаряча. Ти з вершками п’єш? — Вона крутила в пальцях пластикову упаковку порційних вершків.
— Байдуже, я загалом не часто п’ю каву. То що ви хотіли обговорити?
— Давай спершу по каві. Холоднувато сьогодні... — Вона ковтнула зі свого стаканчика.
Аскольд теж відпив кави, яка чомусь була терпка і гіркувата. Додавши цукру, випив усю. Христина ніяково дивилася вбік, уникаючи його погляду. Та за мить, струснувши волоссям, усміхнулась і запропонувала перейти до справи.
— Аскольде, ми зробили унікальне відкриття, таке буває раз на кілька десятків років. Це шанс створити собі імена в науці або громадському житті. Одна моя подруга, Люся, говорить, що сьогодні для життєвого успіху слід домагатися популярності, знаності. Байдуже, розумний ти і компетентний, а чи тупий базікало-дилетант. Головне — твоє обличчя на телеекрані і в газетах. Наш професор — людина вчорашнього дня. Йому важливо встановити наукову істину. Мені це теж цікаво, але я не хочу втрачати свій шанс. Словом, я пропоную повідомити журналістів про відкриття нових підземель і поховання у монастирі. Можна удати, що нібито вони самі про це дізналися, а ми лише не схотіли приховувати від громадськості правду і погодилися чесно все розповісти. Між іншим, першим нову печеру знайшов саме ти... — Вона замовкла, очікуючи на відповідь.
Студент був неприємно здивований. Він не дуже добре знав цю молоду жінку, але такої цинічної, та й безглуздої, щиро кажучи, пропозиції від неї не чекав. А ще аспіранткою називається, і семінари веде! Але почав говорити обережно, ніби з хворобливою дитиною.
— Ви ж знаєте, що Юрій Вікторович давно передбачав наявність у Лаврі недосліджених підземних коридорів, та й не він один. Монографію про це написав. Він вивчає їх більше двадцяти років. Тепер отримав реальний результат. Його треба закріпити. Всяке розголошення дуже нашкодить. Та й як до нас поставляться колеги після такого вчинку? Не варто прискорювати події. Хіба вам не достатньо співавторства у статті, де буде описано нове поховання? Вважайте, захист кандидатської вже у кишені. Словом, я у цій справі вас не підтримаю.
Христина мовчала. «От дурепа, — подумки лаяла вона себе. — Хіба не могла придумати інший привід, щоб випити кави з цим ідеалістом? Що ж тепер робити? Спробувати переконати хлопця, що я так його перевіряла: чи сам він часом не планує розкрити нашу таємницю? Ні, не повірить, бо розумний занадто».
Пауза тривала непристойно довго. Врешті аспірантка зважилася заговорити:
— Гаразд. Це щось найшло на мене. Багато вражень останнім часом, та й нервуюся чогось. Вважаймо, що цієї розмови не було. Завтра зустрічаємося на розкопі. Може, ще кави?
— Та ні, дякую, мені вже час. — Аск почав застібати куртку.
— Аскольдику, ну, ми ж домовилися? Моя ідея справді безглузда. Ти ж не здаси мене професору? — Вона намагалася зазирнути йому в очі.
— Не хвилюйтеся. Забули. До завтра! — Він поквапився закінчити неприємну зустріч і вийшов з кав’ярні у задуху переходу.
***
Дорогою додому Аскольд зателефонував Андрієві. Той довго не відповідав. Хлопець уже збирався відімкнутися, щоб даремно не садити батарею апостольського телефону, коли почув відповідь:
— Алло?!
— Вітаю вас, добродію Апостоле! Як там ваша подорож?
— І тобі нехай добре ведеться. Ми майже досягай мети.
— А де ви зараз?
— На горі над гирлом річки, що згодом зватиметься Почайною. Ось. А коли ж ти завітаєш до нас?
— Бачте, ми з Книгою можемо відкрити браму лише у печеру на березі Борисфену. Це доволі далеко від вас. Можу заблукати.
— Слухай сюди: ітимеш берегом, угору за течією, стежина там лише одна — не загубишся. Я висилаю тобі назустріч свого учня, його звуть Ілько. Він ітиме у твій бік і свистітиме час від часу, подаючи сигнал. Та якщо раптом заблукаєш — дзвони мені у цей телефоній, чи як там його.
— Добре, я вийду за півгодини. Бувайте. — Аскольд вимкнув телефон.
Перехід у минуле відбувся без жодних пригод. Зустріч з Апостоловим учнем Ільком — також. Утім, справжнім дивом виявилося те, що молодий венед цілком пристойно говорив сучасною українською, хоча дещо кострубато й одноманітно. Вони швидко порозумілися, але Ілько не поспішав відповідати на численні Аскольдові запитання і сам, на диво, не виявляв великої цікавості. Припікало літнє сонце, внизу блищав стародавній Борисфен, виспівували пташки. Аскольдові раптом захотілося прогулятися тут із Надією. Він яскраво уявив їх тут разом... її здивування, коли з лютневої мряки зимового Києва вона враз опиниться на дикому березі казково красивої ріки у першому столітті. Втім, це лише мрії, бо вони ж ледь знайомі. «Неодмінно зателефоную їй сьогодні...» — наважився парубок.
У таборі смачно пахло
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час настав, Костянтин Матвієнко», після закриття браузера.