Читати книгу - "Таємничий острів"

Інженер хотів дізнатися, через який водостік з озера витікає надлишок води, що її приносить Червоний струмок, щоб подивитися, чи не ллється де вона водоспадом, і якщо так, використати силу води, що падає. Тож маленький загін попростував уздовж узлісся на північ. Можна було припустити, що цей водостік проклав собі шлях у граніті.

Тим часом уже повернуло на п’яту пополудні, і зголоднілі колоністи змушені були припинити розвідку. Спустившись на лівий берег річки Подяки, вони повернулися до Комина.

Шматочки смаженого агуті, що їх Наб із Пенкрофом, чудові кулінари, швидко приготували на вогні, усім припали до смаку. Коли колоністи зібралися відпочити після смачного обіду, їх покликав Сайрус Сміт і, вийнявши з кишені купу камінців, яких чимало назбирав за час походу, коротко мовив:

– Друзі мої, перед вами – зразки порід. Ось це – залізна руда, це – пірит, ось – глина, ось – вапно, а ось це – кам’яне вугілля. Усі їх нам щедро дає місцева природа. Нам залишається лише розумно скористатися її дарами.

Ножі. – Виготовлення луків і стріл. – Цегляний завод. – Піч для випалювання глини. – Кухонне начиння. – Нехворощ, або полин. – Південний Хрест. – Важливе астрономічне спостереження.

Колоністам треба було починати все спочатку. Справді-бо, у них не було жодного інструмента, навіть найпростішого, а потребували вони абсолютно всього. Потрібні їм залізо і сталь поки що були просто рудою, сира глина ще тільки збиралася стати вкрай необхідним кухонним начинням – усілякими горщиками-полумисками, а щоб пошити білизну та одяг, належало ще докласти чимало зусиль до волокнистих рослин, доки вони перетворяться на щось подібне до тканини. Передусім колоністи заходилися власноруч споруджувати піч для випалювання глини.

– Навіщо вона нам? – спитав Пенкроф.

– Адже нам потрібні горщики, миски, різний посуд. От ми його й виготовимо за допомогою печі, – відповів Сайрус Сміт.

– Щоб марно не витрачати сили й не носити важку глину, збудуємо гончарню там, де є її поклади. Наб доставить нам туди харчі, а вогню для куховарства буде достатньо.

– Гаразд, – сказав кореспондент. – Але що ми робитимемо, якщо в нас не буде провізії? Адже у нас немає ніякої зброї, щоб полювати!..

– Ех, якби ми мали хоча б простого ножа… – зітхнув моряк. – Я швидко змайстрував би лук і стріли, й провізії в нас було б удосталь.

У цю мить погляд Сайруса Сміта впав на Топа, що бігав туди-сюди берегом.

– Топе, сюди! – погукав він. Собака негайно підбіг на поклик. Інженер зняв з нього нашийник, що був виготовлений із тонкої пластинки чудової гартованої сталі, й, переламавши його навпіл, мовив:

– Ось, Пенкрофе, маєте аж два ножі, тримайте!

Зраділий моряк відгукнувся подвійним «ура!». Щоб зробити з пластинки ножа, досить було добряче нагострити її. Чого-чого, а гострильних каменів на березі не бракувало. Через дві години колоністи вже мали два чудові леза, вправлені в міцні дерев’яні колодочки.

Сайрус Сміт дав сигнал рушати в дорогу. Він збирався повернутися до західного берега озера Ґранта, де вчора знайшов глину.

Дорогою Герберт побачив дерево, з гілок якого південноамериканські індіанці виготовляють луки. Колоністи зрізали кілька довгих і прямих гілок, а потім обстругали їх так, щоб середина була товща, а кінці тонші. Тепер залишалося тільки прилаштувати тятиву. Скоро для тятиви знайшлася рослина з родини мальвових, що мала волокна такі само міцні, як сухожилля тварин. Стріли можна було виготовити з рівненьких гладеньких гілочок без сучків. Але бракувало вістер для стріл, що мали бути твердими, як залізо. Придалися голки дикобраза, якого спіймав вірний Топ.

Колоністи підійшли до покладів глини. Робота їх чекала не вельми складна: необхідно було знежирити глину піском, виліпити цеглу, а потім обпалити її на вогні. Увесь цей день і частину наступного витратили на це. Глину змочували, місили ногами і руками, а потім ділили на однакові кавалки – рівненькі цеглини.

П’ять цегельників з острова Лінкольна, хоча й працювали не покладаючи рук, але за дві доби виліпили заледве п’ять тисяч цеглин. Сиру цеглу уклали рядами для просушування. Випалювання її можна було почати тільки за три-чотири дні.

2 квітня, користуючись вільним днем, Сайрус Сміт вирішив визначити місцезнаходження острова. Напередодні він точно запам’ятав час заходу сонця за обрій і, зробивши поправку на рефракцію променів, записав його. Вранці 2 квітня він так само точно визначив час сходу сонця. Виявилося, що між заходом і сходом минуло 11 годин 36 хвилин. «Отже, – міркував інженер, —рівно о 6 годині 12 хвилин від сходу сонце пройде через меридіан, і точка перетину, в якій воно перебуватиме в цей час на небі, позначатиме північ». Рівно о 6 годині 12 хвилин після сходу сонця Сміт визначив напрям півночі й, сполучивши подумки лінією сонце з двома деревами, що росли на одній прямій, які він обрав за опорні точки, отримав у такий спосіб орієнтир для своїх подальших спостережень – незмінний меридіан.

Чекаючи, доки підсохне цегла, колоністи заготовляли дрова: пообламували нижнє гілля з дерев на узліссі, визбирали увесь хмиз та бурелом. Водночас вони потроху полювали.

Дичину зазвичай їли свіжовпольовану, і тільки окости капібар закоптили в диму зелених гілок про запас. Їжа була смачною і поживною, але одноманітно смаженою, тому колоністи вже неабияк скучили за звичайною вареною юшкою. Але в чому варити? До горщиків із глини було ще далеко…

6 квітня вдосвіта інженер та його супутники прийшли на галявину, де сохла цегла. Зрозуміло було, що випалювати її доведеться не в печах, а просто неба. Тобто цегла, складена на купу, мала сама утворити піч і сама себе обпалити. Сухе гілляччя в акуратних зв’язках обставили кількома ярусами підсохлої цегли, що утворили високий куб. У цьому кубі залишили продухи для повітря. Робота ця тривала весь день, і тільки в сутінках Пенкроф нарешті запалив вогнище. Усю ніч колоністи не лягали спати, підтримуючи в кубі жаркий вогонь. Випалювання тривало сорок вісім годин і вдалося на славу.

Невдовзі над піччю закурів веселий димок. Галявина перетворилася на справжню майстерню, і захоплений Пенкроф, здається, щиро вірив, що його піч здатна виробляти будь-які вироби сучасної промисловості. Поки що колоністи вдовольнилися тим, що виготовили кілька горщиків, хоч і неоковирних, утім цілком придатних для готування їжі.

Увечері 15 квітня вони повернулися до Комина і перенесли туди всі свої гончарні вироби. Піч загасили до наступної потреби. Дорогою додому знайшли дуже корисну рослину з роду полинових, що могла придатися як трут. Приготована належним чином, тобто прокип’ячена в азотній кислоті, ця рослина запалюється від першої іскри. Зібравши декілька пучків, інженер простягнув їх морякові зі словами:

– Візьміть, Пенкрофе, ця рослина згодиться вам. Для вчених це китайський чорнобиль, нехворощ або полин. Для нас із вами – чудовий трут.

Цього вечора колоністи, що зібралися в центральній кімнаті Комина, уперше вечеряли по-справжньому. Наб наварив смачної юшки з агуті, приготував шинку з окосту капібари з гарніром із варених кореневищ рослини, яку Герберт називав caladium macrorrhizum. Певною мірою ці кореневища навіть могли замінити хліб, якого поки бракувало колоністам острова Лінкольна.