Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

Малий Джорджі підійшов ближче й почав роздивлятися на шотландського поні.

- Хочеш покататися? - запитав із сідла Родон-молодший.

- Хочу,- відповів Джорджі.

Полковник, що зацікавлено дивився на малого, підняв його й посадовив на поні позад сина.

- Тримайся за нього, Джорджі,- сказав він,- обійми мого, сина за стан... його звати Родоном.

Обидва хлопчики засміялися.

- Сьогодні, мабуть, у нашому парку не знайдеться кра­щої пари, сер,- мовив добродушний капрал.

І полковник, капрал та старий Седлі з парасолькою в руці пішли поряд з дітьми.

Розділ XXXVIII
РОДИНА В ДУЖЕ ВЕЛИКІЙ СКРУТІ

Будемо сподіватися, що малий Джордж Осборн проїхав на поні з Найтсбріджа аж до Фулема - спинімося й ми в цій околиці і розпитаймо, як поживають наші друзі, яких ми там залишили. Як почуває себе місіс Емілія після ватерлооського струсу? Чи жива вона, чи здорова? Що ста­лося з майором Доббіном, бричку якого весь час видно було біля її дому? Чи є які новини від збирача податків з Боглі-Уолага? Про останнього нам відомо ось що.

Наш шановний приятель, товстун Джозеф Седлі, невдов­зі після того, як йому пощастило врятуватися з Брюсселя, повернувсь до Індії. Може, скінчилася його відпустка, а може, він боявся зустрічі зі свідками своєї втечі з-під Ва­терлоо. Так чи так, але він приступив до своїх обов’язків у Бенгалії зразу після того, як Наполеона привезли на острів Святої Єлени, де Джоз і бачив колишнього імпера­тора. 13 Якби ви почули, що містер Седлі казав на борту корабля, то вирішили б, що він не вперше зустрічається і з корсиканцем і що цей цивільний чоловік добре дався взнаки французькому полководцеві під горою Сен-Жан. Він знав тисячі історій про славетні битви, знав, на яких позиціях стояв і яких втрат зазнав кожен полк. Він не від­магався, що й сам причетний до перемог, що був разом з армією і привозив депеші герцогу Веллінгтонові. Він зма­льовував усе, що герцог робив і казав кожної миті протя­гом того дня під Ватерлоо, з таким знанням почуттів і вчинків його вельможності, що було очевидне: він не роз­лучався цілий той день із переможцем, хоч його як цивіль­ного й не згадано в опублікованих документах про битву. Мабуть, згодом він і сам повірив у це, принаймні якийсь час його розповіді викликали величезну сенсацію в Каль­кутті, і він навіть дістав прізвисько «Седлі Ватерлооський», яке й носив до останніх днів свого перебування в Бен­галії.

Векселі, які Джоз видав, купуючи злощасних коней, він і його агенти безвідмовно оплатили. Він нікому жодним словом не згадував про угоду, і ніхто не знає напевне, що сталося з тими кіньми і як він спекався їх та Ісидора, свого служника-бельгійця; цього останнього бачили восени 1815 року, коли він продавав сивого коня, дуже схожого на того, що ним їхав Джоз.

Лондонські агенти Джоза отримали доручення виплачу­вати сто двадцять фунтів на рік його батькам у Фулемі. Це була основна підтримка для старого подружжя, бо справи, до яких містер Седлі брався після банкрутства, аж ніяк не могли поновити його зруйнованого добробуту. Він пробував торгувати вином, вугіллям, розповсюджував ло­терейні квитки і т. д. і т. д. Тільки-но взявшись до чогось нового, він негайно розсилав проспекти друзям, замовляв нову мідну табличку на двері й гордовито заявляв, що по­верне своє майно. Але старому, кволому, надломленому чоловікові не таланило. Один за одним його покидали дру­зі,- їм набридло купувати в нього дороге вугілля й погане вино,- і тільки його дружина ще уявляла, що він залаго­джує якісь справи, коли вранці дибає в Сіті. Ввечері він поволі вертався назад і кінець дня, звичайно, просиджу­вав у шинку, невеличкому місцевому клубі, де розводився про державні фінанси. Дивно було слухати, як він говорив про мільйони, ажіо, дисконт і про те, що роблять Ротшильд та брати Берінги. Він оперував такими великими сумами, що відвідувачі клубу (аптекар, грабар, підрядник-будівельник, псаломщик, що забігав туди крадькома, і наш знайомий містер Клеп) переймалися повагою до нього.

- Колись я бачив кращі часи,- казав він кожному від­відувачеві.- Мій син тепер займає високу судову посаду в Ремганджі, в Бенгальській окрузі, сер, і отримує чотири тисячі рупій на місяць. Моя дочка могла б стати полковни­цею, якби захотіла. Я можу хоч завтра видати вексель на свого сина, старшого суддю, на дві тисячі фунтів, і Елікзандер тут таки викладе готівку на конторку, сер. Але Седлі завжди, були горді люди.

І ви, і я, любий читачу, одного дня можемо опинитися в такому становищі: хіба мало наших друзів дійшло до цього? Вас може зрадити щастя, покинути снага, ваше міс­це на кону займуть кращі, молодші актори, життя потовче вас і викине розбитим на берег. Тоді знайомі при зустрічі поквапляться перейти на другий бік вулиці або ще гір­ше - поблажливо простягнуть два пальці й поспівчувають вам, і ви знатимете, що приятель за вашою спиною почне казати: «Бідолаха, яких дурниць він наробив і яких мож­ливостей не використав!»

А все ж карета і три тисячі річного прибутку - не вер­шина щастя на землі і не межа божої ласки. Коли дури­світи так само часто розкошують, як зазнають невдач, коли блазні досягають успіху, а негідникам усміхається доля і vice versa, 14 отже, кожен з них має вдосталь у житті і лиха й добра, як і найобдарованіші та найчесніші серед нас, то, їй-богу, брате мій, дарунки й розваги Ярмарку Суєти не так уже багато й варті і, мабуть... але ми «віді­йшли від нашої теми.

Якби місіс Седлі була діяльною жінкою, то не сиділа б склавши руки після банкрутства свого чоловіка, а найняла б великий будинок і тримала б пансіон. Пригнічений до­лею, Седлі якраз годився б для ролі чоловіка господині пансіону, такого собі домашнього попихача, номінального володаря й господаря, що нарізав би печеню за столом, ви­конував обов’язки управителя і слухняного чоловіка дру­жини, яка сиділа б на своєму сумнівному троні. Я знав недурних і освічених людей, які замолоду подавали добрі надії, мали енергію, влаштовували бенкети для сквайрів і тримали мисливських собак, а тепер покірно нарізають баранину для старих сварливих відьом і вдають, що за­ймають