Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— Я, — відповів Консель, — і, як завжди, до послуг пана професора.

— Тебе викинуло в море тоді ж, коли й мене?

— Ні. Мене не викинуло, але, як служник пана професора, я стрибнув услід за ним.

Добра душа, він мав це за річ звичайну!

— А фрегат? — спитався я.

— Фрегат! — відповів Консель, повертаючись на спину. — Хай би пан професор на нього не розраховував!

— Чому ж то?

— Бо, кидаючись за паном професором, я чув, як стерничий вигукнув: «Стерно і гвинт поламані!»

— Поламані?

— Так. Їх пошкодило своїм бивнем чудовисько. Я гадаю, що «Авраам Лінкольн» відбувся тільки цією невеличкою аварією. Та нам од того не легше: судно ж бо втратило керування.

— Тоді ми пропали!

— Може, — спокійно відказав Консель. — Проте ми маємо ще кілька годин, а за цей час, диви, все й поверне на добре.

Конселів непорушний спокій додав мені бадьорості. Я поплив був хутчіш, але намокла одежа тягла мене донизу, мов свинець, і я ледве тримався на воді. Консель помітив це.

— Якщо пан професор дозволить, я розріжу на ньому одежу, — сказав він.

Консель добув із кишені ножа, враз розпанахав на мені одяг і поміг скинути шмаття.

Потому я допоміг йому зробити те саме, і ми попливли далі.

Проте становище наше було жахливе. Адже на фрегаті, мабуть, і не помітили, що ми зникли; а якби й помітили — судно, втративши керування, все одно не здатне плисти до нас проти вітру.

Консель спокійнісінько все це розважив і дійшов мудрої ради. Що то воно за вдача! Цей незворушний чолов'яга почувався в морі, ніби у власному домі.

Тому було вирішено: нас можуть урятувати тільки шлюпки «Авраама Лінкольна». А щоб дочекатися їх — треба добрати способу якомога довше втриматися на воді. Аби водночас обом не виснажуватись, ми надумали чергуватися, — один, схрестивши руки й випроставши ноги, ляже навзнак і відпочиватиме, а другий тим часом буде плисти й штовхати його перед себе. Кожні десять хвилин мінятимемось.

В такий спосіб нам стане снаги на кілька годин, а може, й до ранку.

Оманливі сподіванки! Та в людському серці навіть за найтяжчої скрути жевріє промінчик надії. До того ж нас двоє. Зрештою — хай навіть це й неймовірно! — коли б і розвіялась та омана, я б не чекав покірно загибелі!

Фрегат зіткнувся з нарвалом десь близько одинадцятої години вечора. За вісім годин зійде сонце. Отже, ми будь-що мусимо продержатись до ранку. Море було спокійне, і ми поки що не втомилися. Вряди-годи я вдивлявся в густий морок, що порушувався лише фосфоричним посвічуванням води, збуреної нашими рухами. Я споглядав, як ці світні хвилі розбивалися об мої руки й котилися далі, мінячись синюватим блиском. Здавалося, ми пливли в басейні, повному живого срібла.

Та запівніч я почувся до краю змореним. Руки й ноги зводили корчі. Консель мусив підтримувати мене, і турботи про наш порятунок лягали тепер на нього одного. По недовгім часі я почув, що він, сердега, важко й часто дихає. Він вочевидь підупадав на силах.

— Покинь мене! Покинь! — мовив я.

— Покинути пана професора?! Нізащо! — відказав він. — Я волію потонути першим!

Цю мить крізь хмару, що вітер гнав її на схід, проглянув місяць. Океан заряхтів сріблом. Це благодатне сяйво збадьорило нас. Я підвів голову й обняв поглядом виднокруг. Ген удалині, миль за п'ять од нас, манячів фрегат. Проте довкола — жодного човна!

Мені хотілося крикнути. Та хто почує з такої відстані! А тут іще напухли губи — рота розтулити незмога. Консель таки здобувся на слово. Він загукав якомога голосніше:

— Рятуйте! Гинемо!

Завмерши, ми якусь мить наслухали. Що це? Бухкає у вуха кров? Але ж мені видалося, ніби у відповідь Конселеві хтось кричав!

— Ти чув? — прошепотів я.

— Атож! Атож!

І Консель знову розпачливо позвав.

На цей раз — ніякого сумніву! Нам відповідав людський голос! Хто б це? Якийсь безталанник, закинутий серед океану, жертва корабельної катастрофи? А може, то човен з фрегата розшукує нас, тільки в темряві нам його не видко?

Консель, зіпершись мені на зсудомлене плече, висунувся був по груди з води, але знову поник.

— Видно що-небудь?

— Я бачив… — промимрив він. — Я бачив… але помовчім… побережім сили!..

Що ж бо він побачив? І тут, сам не знаю чому, я подумав про чудовисько. Але ж людський голос?.. Минули ті часи, коли Йони18 знаходили прихисток в китовій утробі!

Консель і далі штовхав мене перед себе. Вряди-годи він підводив голову, вдивлявся вдалечінь і гукав до невідомого. Чийсь голос відповідав йому щоразу ближче, щоразу гучніш. Тим часом я вкрай знесилів. Пальці мені подубіли, руки не слухались. Я не годен був стулити зведеного судомою рота й захлинався солоною водою. Холод проймав мене до кісток! Я востаннє підвів голову й пішов на дно…

І раптом мої ноги наткнулись на щось тверде. Я затримався на ньому. Тоді відчув — мене виносить на поверхню води, груди легко зітхнули, і я знепритомнів.

Мабуть, я невдовзі отямився, бо хтось жваво розтирав мені все тіло.

— Конселю! — прошепотів я, розплющивши очі.

— Пан професор мене кликав? — запитав Консель.

Аж тут в останніх променях місяця, що котився за обрій, я побачив ще одне обличчя.