Читати книгу - "Пригоди Омкая, Хома Олександрович Зубарєв"

Одного разу прокидаюсь уночі від гучного тріску й шуму. Дивлюсь, на підлозі валяється мій поламаний чемодан. Все, що було в ньому, — костюм, білизна, вовняний светр, шкарпетки — ведмедик геть пошматував і переможно розлігся на трофеях.

Що було робити з бешкетником! Лаяв я його, лаяв, а потім і переселив із своєї кімнати у холодний коридор.

Деякий час ведмедик поводився на новому місці статечно. Приглядався до всього, зазирав на полицю з продуктами, драбину обнюхував, стіни, речі. Але днів через три-чотири знову почав бешкетувати: совав бочку з капустою, що стояла в кутку, гуркотів порожніми ящиками, банками. Удаючи, ніби спить, несподівано кидався на тих, хто випадково проходив мимо і хапав за ноги або за руки.

Особливо не вподобав Катиш дружину мисливця Степана, злу і крикливу товстулю Гутю. Після того, як Гутя штурхнула ведмедика коромислом, він при нагоді мстився їй. Вибравши слушну хвилину, ведмедик несподівано нападав на Гутю і часом навіть шматував на ній одяг.

Такі вихватки повторювались дедалі частіше. Ні гримання, ні погрози — ніщо не могло тепер стримати його від грубих пустощів. Залишався єдиний засіб: перевести бешкетника з коридора в інше місце. Так ми й зробили. Пошили ведмедикові з моржевої шкури міцний нашийник з кільцем і пряжкою, за кільце прив'язали вірьовку — і Катиш був урочисто переселений з приміщення на вулицю. Тепер він, наче пушкінський кіт учений, ходив на довгій вірьовці навколо стовпа, вбитого у сніговий замет.

Щоб під час хуртовини ведмедик не мерз, підкотили до нього порожню широку бочку. У цій бочці Катиш пересиджував негоду.

Поява у дворі нового зимівника зчинила в собачому світі переполох. Від люті й ненависті собаки кидались на непроханого гостя, намагаючись вп'ястися в нього іклами.

Поки Катиш був кволий і невпевнений в собі, єдиним його порятунком від настирливої собачої зграї була бочка. Місяців через два, коли м'язи у Катиша зміцніли і налилися силою, він уже сміливо ставав до бою з ворогами, його важкі, відчутні ляпаси раз по раз полохали собак. Нарешті вони вирішили, що краще дати звірові спокій. Вони не наважувались переступити через стежку, яку ведмедик протоптав, ходячи по колу.

Тільки біле цуценя, що мало кличку Полюс, сміливо переходило через «кордон» і досхочу гралося з ведмедиком. Як почнуть, бувало, пустувати й качатися по снігу!

Дружба між Катишем і Полюсом незабаром так зміцніла, що вони, здавалось, не могли бути одне без одного. Якщо цуценя не приходило довго, ведмедик починав нудитися, не хотів нічого їсти, занепокоєно ходив по колу, щохвилини зупинявся, нюхав повітря, озирався навсібіч.

Особливо Катиш лютував, коли Полюса кривдили дорослі їздові собаки. Почувши скавчання цуценяти, Катиш піднімався на задні лапи, смикав вірьовку і своїм грізним гортанним ревом проганяв кривдників Полюса.

І Полюс не забував свого заступника. Щоразу, коли мисливці виходили годувати собак, Полюс хапав перший відрубаний шмат нерп'ячого м'яса і ніс Катишеві.

Чим була викликана така дивна дружба цих тварин — важко сказати, тільки вона не припинялась і тоді, коли ведмедик став дорослим і від його обіймів у Полюса нерідко тріщали ребра. Правда, Полюс перестав підходити до Катиша близько. Залишивши на стежці м'ясо, він хутко відбігав назад, лягав і, поклавши морду на лапи, довго дивився на свого друга.

В ті дні, коли на острові бушувала хуртовина і знімався ураганний вітер, я відв'язував Катиша і забирав до себе в кімнату. А взагалі треба сказати, що весь вільний від роботи час я віддавав ведмедикові. Більше не гримав на нього, не погрожував, не залякував. Треба було іншим шляхом приборкати звіра і підкорити його волі людини.

Щоб добитися потрібних наслідків, доводилось часом десятки, сотні разів терпляче повторювати «учневі» одне й те ж саме. І щоразу, коли він слухався, Катиш одержував нагороду — то цукерку, то печиво, то ще щось смачне. І ось тоді ведмедик виконував усе. Він ходив за мною назирці, забігав наперед, перегороджуючи мені дорогу, і нетерпляче облизувався. За моїм наказом Катиш ставав на задні лапи, знімав із стіни рушницю, подавав чоботи, а одержавши цукерку, простягав лапу і вклонявся. Від попереднього бешкетника й упертюха у Катиша майже нічого не залишилося. І тільки помітивши Гутю, він вмить набирав войовничого вигляду: починав швидко ходити по колу, витягував шию, тряс головою і сердито бурчав.

У тиху теплу погоду ми іноді рушали з Катишем на прогулянку. Особливо любив він ходити зі мною на затоку, що була поблизу; там стояли у нас під льодом сіті для ловлі морського звіра.

— Ну, Катиш, — скажеш, бувало, ведмедикові, — ходім!

Катиш відразу ж біжить до стовпа, хапає лапами залізне кільце з вірьовкою і, ставши на задні лапи, спішить зірвати кільце з кілка. Але кілок був високий, і операція із злополучним кільцем без моєї допомоги ведмедику не вдавалася.

Поки я прорубував плішнею ополонку і вибирав з води сіті, Катиш спокійно лежав біля мене і пильно вдивлявся в темний отвір ополонки. Як тільки на поверхні з'являлось темне плямисте тіло звіра, Катиш швидко встромляв у нього гострі гачкуваті кігті і, наче легеньку ляльку, витягав на лід жирну трипудову тушу нерпи. Після такої операції Катиш неодмінно одержував ласощі — шматок свіжого нерп'ячого сала.

Мені не раз спадало на думку використати Катиша з його незвичайною силою на якійсь роботі. На жаль, нічого путнього я так і не придумав. Виручила Гутя.

— І на якого біса ви годуєте дурно такого здоровила! — з обуренням сказала мені вона. — Хоч би воду на ньому возили. Адже за кілометр ходимо на озеро по воду. Від коромисла всі плечі у саднах, а цей ідол тільки й знає, що жере та бешкетує.

— Е, ні, таке говорити про Катиша зовсім несправедливо, — гордо відповів я Гуті. — Катиш давно вже кинув всякі вибрики. А от підвозити воду на ньому — це слушна пропозиція.

Одначе потрібно було немало часу, терпіння, довелося зазнати мук і розчарувань, перш ніж пощастило чого-небудь добитися від Катиша.