Читати книгу - "На Зміїному острові, Мартін Вікрамасінге"

Нашого нового хазяїна звали Поді Гама-рала. У нього було дві рушниці. Одна звичайна, яка заряджалася з казенної частини, а друга стара, яка заряджалася з дула. Поді Гама-рала став учити мене стріляти, і через півроку я влучав у ціль досить пристойно. Одного разу я вбив ведмедя, і Поді Гама-рала сказав:

— Убивати звірів — це гріх.

— Якщо це гріх, — відповів я, — то таких грішників багато.

— А я от ніколи не ходжу на полювання, — сказав Поді Гама-рала, — і навчився стріляти лише для того, щоб лякати звірів, коли вони толочать і псують мої посіви. Я, мабуть, не зміг би влучити в звіра, якби навіть і захотів. На мою думку, всі добрі мисливці — грішники.

Поді Гама-рала вирощував маніоку й батат. Ми з Джінною допомагали йому викопувати з землі їхні великі гулясті бульби, і ця робота неабияк нам подобалась. Полювати звірів і птахів хазяїн мені заборонив, але зовсім не заперечував, коли я пострілами відганяв їх з його полів.

Працювати ми починали рано-вранці, а опівдні, стомлені й голодні, йшли додому обідати. Варений рис, маніока, каррі з сушеної риби після роботи здавались нам смачнішими за вишукані їства і ласощі.

Глибока протока з'єднувала озеро з болотом. В цій протоці, якщо вірити чуткам, водилася сила-силенна величезних крокодилів, які нібито пожирали навіть людей і волів.

Признатись, я вірив цим чуткам, бо ще вдома, до того як утік, я чув чиюсь розповідь про те, як одному чоловікові крокодил відкусив ногу аж до стегна.

Ця протока починалась зовсім недалеко від хати нашого хазяїна. Вода в ній здавалась густою від мулу. Дерева, що розрослись на її берегах, утворювали темний тунель, що вів у невідомість.

На озері було дуже багато островів. Один з них, який називався «Зміїний» мав таку лиху славу, що до нього не наважувались наближатись і найвідважніші рибалки. Подейкували, ніби на цей острів ось уже більше ста років не ступала нічия нога і що він вкритий густими непрохіднии хащами, в яких повно отруних змій.

Мешканці села, в якому ми тепер жили, та й сусідніх сіл, з давніх-давен полювали на різних змій: кобр, гадюк, кунакатів, мапилів, а також на тих страшних змій, які, якщо вірити старим людям, побачивши людину, кидаються їй просто в обличчя й виривають очі. Впійманих змій селяни в спеціальних круглих кошах відвозили до Зміїного острова й викидали на берег, вважаючи, що вони загинуть там від голоду. Але сталось, як запевняли, зовсім протилежне: змії не тільки не загинули, а розплодились так, що таємничий острів кінець кінцем перетворився на справжній зміїний розплідник. Необхідно зазначити, що вбивати змій, навіть найбільш небезпечних, місцеві жителі вважали за великий гріх. Вони не наважувались на це навіть тоді, коли бачили отруйного гада біля своєї хати.

Якщо вірити чуткам, на острові жили не тільки страшні змії, але й злі духи. Багато хто з селян запевняв, що на одному з його горбів час од часу з'являється чиясь величезна постать, тримаючи на голові глека, з якого бурхає полум'я. Вони присягались, що бачили це на власні очі.

Про Зміїний острів існували й інші перекази. Люди розповідали, що за часів сингальських королів на ньому переховувались ватаги розбійників і що посеред острова ще й досі збереглися печери, в яких жили ті розбійники.

Ми з Джінною не один раз підпливали до Зміїного острова човном, але вийти на берег не наважувались. Джінна навіть і говорити про це не хотів.

— Даремно ми до нього підпливаємо так близько. На цьому острові самі злі духи та отруйні змії. І не лише отруйні, але й такі, яких ти ніколи й не бачив, — змії перевертні.

Мабуть, кожній людині знайомий такий душевний стан, коли вона не зважає на небезпеку і буває ладна на одчайдушні вчинки. І от одного дня, коли мене пойняв саме такий настрій, я сів у човна, поплив до острова і, перемагаючи страх, вистрибнув на його берег. Мої ноги відразу ж вище колін вгрузли в липку й густу грязюку. Мені аж перехопило подих від страху, але я йому не піддався. Доклавши великих зусиль, я подолав твань і опинився на твердому грунті. Вздовж берега тяглися густі зарості, і від мангрових дерев, схожих на привидів, що ніби кудись ішли на своїх коренях-ходулях, мені чомусь похололо в грудях. Ще страшнішими й таємничішими здались мені зарості папороті із схожим на велетенських стоног листям, а також височенні коркові дерева, що росли просто на болоті, де блищали віконця води. Коркові дерева були обплетені ліанами, на прямих, як списи, гілках висіли й повільно гойдались на довгих ніжках плоди.

Передчуття якогось лиха, чогось жахливого дедалі дужче оповивало мене, і я із запізнілим каяттям пошкодував, що не взяв свого вірного друга Джінну.

З джунглів до мене долинали якісь дивні таємничі звуки, заглушуючи на мить звичне для мого вуха дзижчання комах і щебетання птахів. У повітрі пахло прілим листям, гнилими плодами.

Я досить довго непорушно стояв на місці, тривожно озираючись довкола, поки трохи не заспокоївся. Потім я все ж таки вирішив дослідити острів. Продершись крізь зарості папороті, я вийшов на широку галявину, посеред якої височіла невелика скеля. Я виліз на неї й роздивився довкола. Виявилось, що центральна частина острова була вільна від тропічного лісу і являла собою, по суті, луг, на якому росли три великих кокосових пальми і два мангових дерева. На пальмах було багато горіхів. Те, що на острові росли пальми, дуже мене здивувало. «Хто міг посадити тут ці дерева? — питав я сам себе. — Невже розбійники, що жили сто років тому?»

Я рушив далі. Ледве продираючись крізь плетиво ліан і колючі кущі, я нарешті вийшов на луг, що його видно було з вершини скелі. Під кокосовими пальмами і манговими деревами валялись висохлі горіхи й плоди, що вже починали гнити.

Кілька кокосових горіхів я взяв з собою. Джунглі жили своїм галасливим і метушливим життям. Кричали папуги, щебетали, співали й цвірінькали тисячі птахів, точились нескінченні бої