Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вода виштовхнула, і я краєм ока побачив криваве небо й таке ж криваво-червоне сонце.
— Ой! — скрикнув Йовенко, угледівши на моєму обличчі кров.
— Вася, на човен! На чо…
Кузьмич, з'явившись на мить на поверхні, не встиг докінчити й слова, як тут же зник з очей.
Вода забарвилася в червоне. Червоне небо — все червоне! Тіло охоплено вогнем.
Більше я нічого не пам'ятаю.
Акули напали підступно, звідки їх ніхто не чекав — з-під корабельного днища, під яким глибочіє океанська безодня… А ми дивувалися — кілька днів їх не видно було біля корабля.
Може, ти, риба-лоцман, привела їх сюди?
Розділ восьмийКУРС ЗЮЙД-ОСТ
Пересилюючи біль у ногах, в усьому тілі, я уявив по вінця налитий спекою криваво-червоний день і наш поєдинок з акулами в затіненій бортом «Вихора» солоній, аж гіркій, воді.
Кузьмич так і не випірнув, а мене Йовенко, зраненого, ледве вихопив із пазурів смерті.
Схожі на серпи плавці витикалися з води, що мовби кипіла довкруг човна. Ще я запам'ятав, як по штормтрапу спускаються люди…
Розплющив очі й, побачивши в білосніжній каюті схиленого наді мною лікаря, з жахом уявив ту останню картину. Проте сили відразу залишили, і я знову провалився в темну безодню.
Скільки тривало забуття, не знаю.
Не дійшовши як слід до тями, напівсвідомо згадав чомусь дивний напис на стіні продуктового пакгауза в рідному порту, де наше судно перед рейсом бункерувалося й брало провізію: «Усе найкраще — дітям і морякам далекого плавання!»
Ця, непрошено воскресла, чудернацька дрібниця сказала більше за будь-які слова. Я зрозумів, що живий. «Когіто, ерго сум — я мислю, отже, я існую», — любив повторювати дорогий наш боцман.
«Усе найкраще — морякам!» — з іронією подумав, коли до вкрай напруженого слуху долинула несамовита вібрація й двигтіння з черева корабля.
Гуркіт суднових машин, розташованих під лазаретом, в якому я опинився, був такий потужний, що міг підняти й мерця.
Океан гострить наш зір й відточує слух. А тут і без цієї слухової тонкості було зрозуміло: двигун працює на повних обертах й судно мчить, вибиваючись із сил.
— Ну, козарлюго, налякав ти нас усіх! — вплітаючись у гуркіт мотора, почулося над вухом.
— А, Гудзоновичу… Здрастуйте, — кволим голосом привітавсь я.
— Здорово, здорово, синок, — витер Толстиков носовичком непрохану сльозу. — Вижив, а це основне, — хвилюючись, додав він.
— Де Кузьмич? — як і тоді, коли опритомнів уперше, запитав я.
Помічник капітана, якого ми, мабуть, несправедливо недолюблювали, завагався, не знаючи, що відповісти.
Нарешті мовив:
— Кузьмич, Василько, загинув…
— А-а, — тільки й сказав я, і перед очима знову попливли червоні кола.
Я поступово набирався сил. Втім — які то сили! Мене, колись семижильного, дратувало тепер усе: проміння, що сочилося крізь відчинений ілюмінатор, гуркіт двигуна, щонайменший запах ліків.
Допікала задуха, і я раз у раз просив води.
У лазареті біля мого ліжка постійно хтось чергував. Крізь сон чи, може, тяжке марення бачив схилене над собою обличчя то знайомого океанолога — навіть професора Цибу! — то Степана Очеретного, а то нерозлучних Антона й Кнопку.
Кок Андрухович-Брюховецький кілька разів пропонував пообідати.
— Смачна юшечка, — примовляв. — Поживніша за всі оті ліки, — кидав він презирливий погляд на полицю, де, подзенькуючи, стояли пляшечки й пробірки. — Скуштуй, друже, сьорбни хоч разок. Не юшка — приворотне зілля.
— Не вмовляй, любий Андруховичу, — відхиляв я його простягнуту з ложкою руку. — Зараз не можу.
— Гаразд, — погоджувався кухар. — Змушувати не буду, але пізніше прийду. Так просто від тебе не відстану.
Найбільше мене розчулив візит штурмана. Шарашкін приніс у подарунок талісман — витесане із сукуватого дерева страховисько.
— Нині рік дракона, тож нехай тебе мій саморобний дракон і оберігає,— мовив, прив'язуючи талісман до перетинки над ліжком.
— Дякую, Анатолію Лукичу, — вперше назвав я його на ім'я. — Вибачте, може, не завжди добре виконував обов'язки вахтового і був грубий.
— Що ти, голубе? — заперечив Шарашкін. — Ми ж із тобою мужчини, а не панянки. Можливо, інколи у розмовах і шкваримо відкритим текстом — солоно. Ну, так що! Все одно ти — справжній моряк. Можу тепер зізнатися тобі в цьому.
Від його слів посвітліло на душі, хоч і не підвладний я марнолюбству.
Був я неабияк зворушений. Правда, удав, що все те нічого не важить.
Щоб перевести розмову на інше, поцікавився:
— Куди це ми так поспішаємо?
— А хіба ти ще не знаєш?
— Ні.
Штурман на мить завагався. Нарешті відповів:
— Бачиш, хлопче, тобі знову доведеться робити невелику операцію — в умовах стаціонару. От ми і прямуємо на острови Елліс,[9] точніше — до атола Фунафуті, в поселення Фонгафале, столицю всього тамтешнього архіпелагу.
— Так ми ж збиралися заходити на атол Тарава в архіпелазі Гілберта.[10]
— Збиралися, Василю Петровичу, — відказав штурман. — Тарава й острівець Бетіо, де можна взяти прісну воду, звідси набагато ближче, ніж архіпелаг Елліс.
— Навіщо ж тоді змінили курс?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.