read-books.club » Пригодницькі книги » Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"

188
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Смерть в океані" автора Леонід Михайлович Тендюк. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 73
Перейти на сторінку:

Вода виштовхнула, і я краєм ока побачив криваве небо й таке ж криваво-червоне сонце.

— Ой! — скрикнув Йовенко, угледівши на моєму обличчі кров.

— Вася, на човен! На чо…

Кузьмич, з'явившись на мить на поверхні, не встиг докінчити й слова, як тут же зник з очей.

Вода забарвилася в червоне. Червоне небо — все червоне! Тіло охоплено вогнем.

Більше я нічого не пам'ятаю.

Акули напали підступно, звідки їх ніхто не чекав — з-під корабельного днища, під яким глибочіє океанська безодня… А ми дивувалися — кілька днів їх не видно було біля корабля.

Може, ти, риба-лоцман, привела їх сюди?

Розділ восьмий
КУРС ЗЮЙД-ОСТ

Пересилюючи біль у ногах, в усьому тілі, я уявив по вінця налитий спекою криваво-червоний день і наш поєдинок з акулами в затіненій бортом «Вихора» солоній, аж гіркій, воді.

Кузьмич так і не випірнув, а мене Йовенко, зраненого, ледве вихопив із пазурів смерті.

Схожі на серпи плавці витикалися з води, що мовби кипіла довкруг човна. Ще я запам'ятав, як по штормтрапу спускаються люди…

Розплющив очі й, побачивши в білосніжній каюті схиленого наді мною лікаря, з жахом уявив ту останню картину. Проте сили відразу залишили, і я знову провалився в темну безодню.

Скільки тривало забуття, не знаю.

Не дійшовши як слід до тями, напівсвідомо згадав чомусь дивний напис на стіні продуктового пакгауза в рідному порту, де наше судно перед рейсом бункерувалося й брало провізію: «Усе найкраще — дітям і морякам далекого плавання!»

Ця, непрошено воскресла, чудернацька дрібниця сказала більше за будь-які слова. Я зрозумів, що живий. «Когіто, ерго сум — я мислю, отже, я існую», — любив повторювати дорогий наш боцман.

«Усе найкраще — морякам!» — з іронією подумав, коли до вкрай напруженого слуху долинула несамовита вібрація й двигтіння з черева корабля.

Гуркіт суднових машин, розташованих під лазаретом, в якому я опинився, був такий потужний, що міг підняти й мерця.

Океан гострить наш зір й відточує слух. А тут і без цієї слухової тонкості було зрозуміло: двигун працює на повних обертах й судно мчить, вибиваючись із сил.

— Ну, козарлюго, налякав ти нас усіх! — вплітаючись у гуркіт мотора, почулося над вухом.

— А, Гудзоновичу… Здрастуйте, — кволим голосом привітавсь я.

— Здорово, здорово, синок, — витер Толстиков носовичком непрохану сльозу. — Вижив, а це основне, — хвилюючись, додав він.

— Де Кузьмич? — як і тоді, коли опритомнів уперше, запитав я.

Помічник капітана, якого ми, мабуть, несправедливо недолюблювали, завагався, не знаючи, що відповісти.

Нарешті мовив:

— Кузьмич, Василько, загинув…

— А-а, — тільки й сказав я, і перед очима знову попливли червоні кола.

Я поступово набирався сил. Втім — які то сили! Мене, колись семижильного, дратувало тепер усе: проміння, що сочилося крізь відчинений ілюмінатор, гуркіт двигуна, щонайменший запах ліків.

Допікала задуха, і я раз у раз просив води.

У лазареті біля мого ліжка постійно хтось чергував. Крізь сон чи, може, тяжке марення бачив схилене над собою обличчя то знайомого океанолога — навіть професора Цибу! — то Степана Очеретного, а то нерозлучних Антона й Кнопку.

Кок Андрухович-Брюховецький кілька разів пропонував пообідати.

— Смачна юшечка, — примовляв. — Поживніша за всі оті ліки, — кидав він презирливий погляд на полицю, де, подзенькуючи, стояли пляшечки й пробірки. — Скуштуй, друже, сьорбни хоч разок. Не юшка — приворотне зілля.

— Не вмовляй, любий Андруховичу, — відхиляв я його простягнуту з ложкою руку. — Зараз не можу.

— Гаразд, — погоджувався кухар. — Змушувати не буду, але пізніше прийду. Так просто від тебе не відстану.

Найбільше мене розчулив візит штурмана. Шарашкін приніс у подарунок талісман — витесане із сукуватого дерева страховисько.

— Нині рік дракона, тож нехай тебе мій саморобний дракон і оберігає,— мовив, прив'язуючи талісман до перетинки над ліжком.

— Дякую, Анатолію Лукичу, — вперше назвав я його на ім'я. — Вибачте, може, не завжди добре виконував обов'язки вахтового і був грубий.

— Що ти, голубе? — заперечив Шарашкін. — Ми ж із тобою мужчини, а не панянки. Можливо, інколи у розмовах і шкваримо відкритим текстом — солоно. Ну, так що! Все одно ти — справжній моряк. Можу тепер зізнатися тобі в цьому.

Від його слів посвітліло на душі, хоч і не підвладний я марнолюбству.

Був я неабияк зворушений. Правда, удав, що все те нічого не важить.

Щоб перевести розмову на інше, поцікавився:

— Куди це ми так поспішаємо?

— А хіба ти ще не знаєш?

— Ні.

Штурман на мить завагався. Нарешті відповів:

— Бачиш, хлопче, тобі знову доведеться робити невелику операцію — в умовах стаціонару. От ми і прямуємо на острови Елліс,[9] точніше — до атола Фунафуті, в поселення Фонгафале, столицю всього тамтешнього архіпелагу.

— Так ми ж збиралися заходити на атол Тарава в архіпелазі Гілберта.[10]

— Збиралися, Василю Петровичу, — відказав штурман. — Тарава й острівець Бетіо, де можна взяти прісну воду, звідси набагато ближче, ніж архіпелаг Елліс.

— Навіщо ж тоді змінили курс?

1 ... 12 13 14 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"