Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

— Увійшла просто під камінь позаду в мене! — гордо сказав Вітольд.

Значить, останні постріли били по ньому! Я раптом збагнув, як близько від загибелі ми побували. Холодний струмочок страху побіг у мене по тілу. Мати Вітольда ніколи не простила б мені цього, і Деніз, і батько… Не батько юнака, а мій власний батько, Пилип Ромашин, який довірив життя Вітольда мені. Хоч сам я ні в чому винен і не був…

— Треба було взяти дещо із спорядження зразу, — сказав я, глянувши на годинник. — Біноклі, рації, пробивачі… Вчися, стажисте, не робити помилок. Пішли звідси, чекати більше нічого. Нас не дуже культурно видворили із зайнятої території, а тенор потрібне підкріплення. Але навряд чи ми виявимо стрільця.

— Хомо ферус, — пробурмотів Сосновський.

— Що?

— Хомо ферус — дика людина. Просто не вкладається в голову.

Я промовчав. По-моєму, стріляти могла, тільки хвора людина. Єдине, що залишалося по-справжньому загадковим, — де стрілець дістав карабін, знятий з озброєння разом з іншою зброєю півтора сторіччя тому. І ще було незрозуміло, чому стрілець вибрав саме карабін. Якби він почав з ракет більшого калібру — зосталися б од нас ріжки та ніжки! Чи він просто хотів нас налякати?

— Значить, у нього не було ракет, — резонно вирік Сосновський.

Ми спустилися в ущелину.

— Викликати патруль? — запитав Вітольд, залізаючи в кабіну швидкольота.

Я обійшов машину, перевірив, чи все на місці, чи ніхто тут часом не “побував”.

— Немає сенсу, — відповів нарешті. — Зараз ми повторимо похід, тільки озброїмося. Та, гадаю, зброя не знадобиться.

Спецключем я відімкнув броньований ковпак сейфа під заднім сидінням швидкольота і дістав звідти пістолет.

Через півгодини ми знову пройшли тим же маршрутом, причому Сосновський супроводжував мене на швидкольоті, готовий кинутися на допомогу за найменшої небезпеки. Але такої самовідданості від нього не знадобилося — печера була порожня. Вона йшла в глиб скельного масиву, мабуть, на багато десятків кілометрів, вичищена асенізаторами до блиску, місцями вузька, звивиста, місцями утворювала просторі зали. Ми облазили тільки частину її до першого залу, натрапивши на три бокових відгалуження, два з яких були загачені обвалами. Подальші пошуки виявилися безрезультатними, тут потрібен був цілий загін шукачів з відповідною апаратурою типу хомодетекторів, і ми вирішили не витрачати марно часу. Я постояв на тому місці, де ховався стрілець, піддав ногою розірваний фруст-пакет — упаковку патронів до “дракона” — й опустив пістолет. Позицію було вибрано досить вдало. Схил осипу, що вів до печери, проглядався чудово, і той камінь, за яким ховався я, не міг надійно прикрити мене. Стрілець мав влучити в мене першими ж пострілами, стріляти він умів. Але… не зробив цього. Значить, просто відлякав і все. Потім спокійно зробив свою справу, заради якої і навідався сюди, і пішов, навіть не потрудившись знищити фруст-пакет…

— Ми йому чимось завадили, — пробурмотів я, міряючи на око відстань до перших круглих кам’яних брил. — Якби з’явилися на півгодини пізніше, то нікого б не застали.

— Але ж він… — почав Вітольд, — він нас, здається, пожалів. Треба тут усе обшукати, причому з допомогою великих дослідницьких комплексів типу БІІМ, якими оснащуються експедиції Дальрозвідки на інші планети… Дай разочок пальнути, Гнате, — зненацька почав благати стажист.

Я повагався трохи, зважив у руці “універсал”, поставив планку на розряд-факел і подав Вітольду, Сосновський обережно, з благоговінням хлопчака, що ніколи не тримав у руках зброї, взяв пістолет, погладив довгий пухирчастий ствол, прицілився і натиснув на спуск. Ахнуло коротке мереживо розряду, ближчі камені рознесло вщент, дальні здуло прямо до задимілих конусів пилу. Коли пил осів, на осипу, що став рівний, як стіл, з’явилися дві блискучі нитки рейок.

Х’юстонська енергостанція потужністю дві тисячі альбертів обслуговувала сам Х’юстон з його півторамільйонним населенням, кілька заводів зонального масштабу по виробництву штучного білка, пластмас і органосинтезу, агропромислові комплекси, а також таймфаги, транспорт району і безліч дрібних споживачів, музеїв, торговельних центрів і підприємств побутових послуг. Вона на сорок процентів працювала в режимі передачі потужності: в Х’юстонський район ішло шістдесят процентів вироблюваної енергії, а решта передавалася в інші райони материка. Розміщувалася станція за двадцять кілометрів од міста, в сосновому лісі.

Ранок двадцять восьмого березня був звичайним робочим ранком. Хмарилося. Зрідка накрапав дрібний холодний дощ.

Начальник зміни Кен Кроуфорд звично оббіг очима панелі сигналізаторів, завважив, що всі параметри реакторного ланцюга в нормі, перемовився кількома фразами з інженерами зв’язку й захисту, що в сусідніх кріслах терпляче коротали час, відведений на чергування, і в цю мить над вікном оперативного віому спалахнули три червоних вогники і пролунав приглушений дзвінок.

Лиш секунда знадобилася всім трьом черговим на перевірку підконтрольних систем: натренований мозок одразу переключився зі стану спокою на стан готовності до дії.

— Другий резервний — пуск! — скомандував начальник зміни. — Витік на базових три і чотири. Третьому резервному — готовність!

— Центральна, Х’юстон в ефірі, - карбував слова інженер зв’язку. — Сигнал по зоні: будьте готові до перекидання енергії по всіх векторах віддачі. У нас витік, причини поки що невідомі.

— Аварійний, на вихід! — наказав інженер захисту. — На третьому і четвертому потужність упала на нуль сім. Автоматика захисту в нормі, комп’ютер рекомендацій не дає.

Хвилин зо три чергові аналізували подію, потім начальник зміни викликав центр управління енергосистемою південної зони Північної Америки.

— Де-Ріддер, на лінії Х’юстон. Схоже, у нас позаштатна ситуація. Третій і четвертий реактори дають прогресуючий витік. Енерговихід у район зупинив. Відключаю обидва.

— Відключайте, — озвався Грегорі Пенроуз, старший диспетчер центру. — Ми готові. Аварійну пустили?

— На виході, мовчить. Щось дивне…

— Негайно дай сигнал тривоги в УАРС!

Кроуфорд після двосекундної паузи:

— Дав, будуть за п’ять хвилин. Грег, третій і четвертий на нулі,