Читати книгу - "Суперклей Христофора Тюлькiна, або «Вас викрито — здавайтесь!», Анатолій Григорович Костецький"

Христофор і Васько вирішили піти гарненько обмізкувати, як виманити у Бевзя суперклей, та обговорити дивовижну пригоду в школі. Але нічого в них не вийшло.

На центральній площі, біля головпошти, вони побачили натовп і, зрозуміло, подалися туди.

З розмов хлопці дізналися, що вночі хтось якимсь чином прикріпив до асфальту мотоцикл, на якому з вокзалу доставляли пошту, — і все містечко зосталося сьогодні без газет. А мотоцикл зрушили з місця лише після того, як з коліс позрізали покришки.

Узнали хлопці й про інші дива.

Так само, як і в школі, не відчинялися двері райвідділу міліції, тож уранці черговим довелося вибиратися крізь вікно, на що пішло чимало часу: адже вікно було заґратоване!

Чиясь невидима рука поз'єднувала між собою всі човни на річці — і тепер десятеро дужих дядьків ось уже другу годину розпилювали їх ножівками…

Та що там казати! Чудес, котрі очікували мешканців містечка сьогодні вранці, було вдосталь!

Сумнівів не залишалось: такого накоїти міг лише Христофорів суперклей, що потрапив до рук Бевзя та його компанії. А що тут приклали руку і його дружки — Христофор та Васько були переконані. Хлопці чули, що вночі хтось приклеїв сторожа продовольчого магазину та його рушницю до лавки, на якій він куняв, а потім поцупив ящик горілки, мішок цукру й коробку вершкового масла.

Ясно, що тут діяли здоровила, бо навіть Бевзь, при всій своїй силі, не виважив би на плечі мішок цукру, та й не пішов би він на такий злочин.

Все було зроблено так блискавично і вправно, що сторож, якому довелося вісім хвилин вилазити з кожуха та штанів, нічого не помітив, коли в самих трусах забіг за магазин.

Але ж хіба могли хлопці сказати комусь про свій здогад? Де там! Та за це таке може бути, таке, що ой-ой! Тож друзі перезирнулися й гайнули щодуху подалі від натовпу шукати Бевзя.

На цей раз їм пощастило.

Неподалік від головпошти прогулювався Бевзь власною персоною. Він весело мугикав собі під носа та уважно прислухався до розмов, котрі прудкий вересневий вітерець доносив з площі аж сюди.

— І після цього ти скажеш, що не брав клей?! — відважно підступив до нього Христофор.

— Тю на вас! От уже причепилися: клей, клей! Який такий клей? — витріщився з удаваним подивом Бевзь.

— Не придурюйся, краще віддай, — підтримав друга Васько.

— А то що буде?

— Заявимо в міліцію!

— Хо-хо! По-перше, треба ще довести, що я брав ваш клей, а по-друге, якщо навіть я взяв його — ну й що з того?

— Відповідатимеш за все! — вигукнув Христофор.

— Я? — нахилився до нього Бевзь. — Жартуєш, Тюлечко. Відповідатимеш ти.

— Чому? — здивувався Тюлькін.

— А хто вигадав клей: я чи ти? Ти! От і відповідай! — І Бевзь, полишивши отетерілих хлопчаків посеред вулиці, покрокував на площу.

— Стій! — Друзі кинулись йому навздогін. — Ми ще не все тобі сказали!

— Ну, що вам іще! — невдоволено повернувся до них Бевзь.

— А те, — почали друзі в один голос, — що твої дружочки ошукали тебе!.. — І розказали, перебиваючи один одного, історію з приймачем, яку підслухали в кущах.

— Вигадали, мабуть, — не дуже впевнено заперечив Сем, коли хлопці скінчили.

— А ти сам спитай у них і побачиш, — запропонував Васько.

— І запитаю, — пообіцяв Бевзь, — неодмінно запитаю! — Він крутнувся на каблуках і побіг на площу.

Можна тільки уявити, який розпач охопив друзів, коли й цього разу їм не пощастило повернути клей! Вони ще довго стояли мовчки, потім Христофор зітхнув і мовив:

— Ех, коли б не тато!

— А що тато? — глянув на нього Васько.

— Так він же замкнув мою лабораторію.

— А до чого тут вона?

— До того, що зараз у нас, мабуть, був би в руках порятунок.

— Щось я не дуже розумію, — Васько пильно дивився на друга: чи той, бува, не збожеволів від розпачу?

— Не зиркай так, зі мною все гаразд, — перехопив його погляд Тюлькін. — Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який міг би розклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталося кілька невеличких дослідів.

— Справді, не пощастило, — зітхнув Васько. — Ну, добре, ходімо до скверу, подумаємо, що його далі робити.

Незважаючи на сонячну погоду, майже всі лавки у сквері були порожні. Лиш деінде сиділи з газетами та книгами кілька пенсіонерів та молодих жінок з немовлятами на руках і в дитячих колясках.

Хлопці вмостилися на лаві під розлогими вербами, гілки яких звисали аж до землі, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, і друзі вибрали її не випадково: зараз їм хотілося побути на самоті, а сюди навряд чи хто міг забрести.

Вони сиділи й мовчали.

Раптом чиясь рука розсунула вербові батоги — і перед хлопцями з'явилося обличчя чоловіка років п'ятдесяти…

Спершу вигулькнула акуратна сива борідка, за нею — такі ж самі вусики, а там і невеличкий гострий ніс та темні гострі очі, які, запримітивши хлопців, тої ж миті розгублено закліпали.

— Дуже вибачаюсь, — проказала сива голова, — я вас не потурбував?

— Та чого там, — не дуже ввічливо махнув рукою Васько.

— Дякую, — зраділа голова, і крізь гілки прошилася середня на зріст чоловіча постать.

Перше, що кинулося хлопцям в очі, — це одяг чоловіка. На ньому був гарний дорогий костюм із сірої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-під ретельно