Читати книгу - "На траверсі Бета Ліри, Володимир Наумович Міхановський"

Та доля усміхнулась капітанові Рамо!

На Землі планетологу зробили операцію, і життя йому було врятовано, проте літати лікарі суворо заборонили. І планетолог — Антон Петрович — видужавши, став директором музею.

Так, дивне враження справляв “Кардан” — величезний і незграбний. Коли його будували, люди ще не навчилися користуватись анігіляційним паливом, яке дало можливість різко зменшити габарити зоряних кораблів. Антону Петровичу згадалися слова капітана, сказані після повернення на Землю: “Точний розрахунок? Можливо. Але до того ж і щасливий випадок. Удача. У мене був один шанс із тисячі. І все-таки я рискнув, бо вибору по суті не було”.

Із забуття директора вивів голос Стреттона, вкрадливий і тихий:

— Даруйте, я бачу, що втомив вас.

— Нічого, нічого, — сказав Антон Петрович, підводячись. — А ви так і не відпочили?

— Звичка, знаєте… До речі, я хотів спитати. Ракети в музеї зберігаються без пального?

— Звичайно. Навіщо їм пальне?

— А чи не скривдили ви цим такого красеня, як “Кардан”?

— Скривдили? — перепитав Антон Петрович.

— Ну, звичайно! Адже це все одно, що… — Стреттон зам’явся, підшукуючи порівняння, — все одно, що випустити кров із жил пораненого оленя.

— Ви маєте рацію, — посміхнувся Антон Петрович. З цілком зрозумілих причин він шанував корабель, і слова Стреттона потішили його. — Можу сказати вам по секрету, що на “Кардані” ми, як виняток, залишили аварійний запас пального. Таким пальним давно вже не користуються…

— О! Цікаво.

Стреттон спритно зіскочив з люка на траву, обминувши драбину. “Може, це рекордсмен Сонячної системи зі стрибків?” — подумав Антон Петрович, спускаючись слідом за невгамовним інженером. Тепер вони стояли між стабілізаторами ракети, схожими на могутні колони храму давніх часів.

— Хіба стабілізатори не приварені до цоколя? — здивувався Джордж Стреттон.

— Це ні до чого, — відповів Антон Петрович. — “Кардан” досить стійкий і без того.

Неподалік пройшла група екскурсантів. Групу вела дівчина у світло-голубій формі курсанта Зоряної академії. Вона приязно посміхнулася Антону Петровичу і Стреттону.

Коли вони поверталися, накрапав дощ. Але інженер, заглиблений у свої думки, здавалось, не помічав цього.

— Може, вас що-небудь іще цікавить у музеї? — спитав Антон Петрович.

— Ні, ні, — неуважно відповів Стреттон.

Вдалині з-за рогу на алеї показався Роб.

— Ну, я піду. У мене ще багато справ, — заспішив Стреттон.

Він рвучко потис руку директорові (знов Антон Петрович мало не скрикнув од сталевого рукостискання) і гігантськими стрибками помчав алеєю до виходу.

— Ну й непосида, — похитав головою Антон Петрович і ще довго проводжав поглядом міцну постать.

А вночі сталося неймовірне. Місто прокинулось від потужного вибуху. В районі музейного саду спалахнула заграва. Спостережна станція космічного зв’язку зареєструвала старт ракети. Нашвидку одягнувшись, Антон Петрович кинувся до вертольота і помчав до музею.

Передчуття його справдилося. “Кардан” зник… На тому місці, де був постамент, Антон Петрович побачив випалену западину. Навколо чорніли силуети обвуглених дерев. Коли нарешті хтось надумав увімкнути люмінесцентне освітлення, Антон Петрович, обходячи велетенську воронку, натрапив на знівеченого Роба.

У відповідь на запит Верховної координаційної Ради з Едінбурга надійшла радіограма:

“У нас справді працює інженер-конструктор першого класу Джордж Стреттон. Здібний інженер і талановитий учений. Нині перебуває в Клайді, керує там новим циклом випробувань саморегулюючих систем”.

— “Нині перебуває в Клайді”, — повторив голова Ради, осміхаючись. — Яскравий зразок небезпечної необізнаності!

Перед головою Ради спалахнув овальний екран. По блакитному полю швидко побігли слова: “Спішно. Диспетчер космопорту”. Потім літери розтанули і з’явилось молоде жіноче обличчя.

— Євгене Андріановичу, ракета спеціального призначення готова до посадки. Другий сектор, чотирнадцятий стартовий майданчик…

— Дякую. За десять хвилин будемо у вас. Можете прогрівати дюзи.

По ескалатору голова Ради спустився вниз і вийшов на терасу. Ніч уже переходила у світанок. Але і досі мрячило. Біля балюстради нетерпляче тупцював Антон Петрович.

— Летімо на космодром. Деталі розповісте в дорозі, — наказав голова.

Дверцята моноплана грюкнули, і в ту ж мить заревів мотор. Трохи розігнавшись, машина злетіла в похмуре небо.

— До Едінбурга двадцять хвилин, — нагадав пілот.

— Беріть курс на Клайдський космодром.

Далеко внизу промайнула вузенька смужка Ла-Маншу. Клайдський космодром був розташований на невисокому плато, що потопало в зелені. Лампи денного світла і фосфоресціюючі стіни численних споруд космодрому конкурували з пломенистим світанком.

За всіма ознаками, день мав бути сонячний і ясний. Тут, у Шотландії, почалося бабине літо.

— До інженера Стреттона, — кинув голова Ради, сідаючи в машину.

Шлях пролягав через поля. Кібернетичні машини обробляли лани, готуючи їх до наступної сівби. Людей ніде не було видно. Одна з машин — її, очевидно, привабило яскраве світло фар, — кинулась було на шосе, але після короткої радіокоманди шофера повернулася на своє місце.

— Вирішила, мабуть, що їде агроном, — пояснив шофер.

Проїхали табличку з написом “Клайд”. Обабіч шосе побігли кулясті куполоподібні споруди. Деякі з них світилися блакитним, зеленим, жовтогарячим світлом, інші були темні.

Машина різко загальмувала поблизу синього купола. Від його світла звичайні зарості вересу здавались фантастичною рослинністю. Жовті двері чітко вимальовувались на синьому тлі споруди. Підійшовши до них, шофер натиснув кнопку. Ніхто не відгукнувся.

— Джордже! — неголосно покликав шофер.

У відповідь почулося глухе відлуння. Він затарабанив у двері, але пластик заглушав удари.

— Замкнуто? — спитав Антон Петрович, штовхнувши двері.

— Замків тут немає, — похитав головою шофер.

— Очевидно, двері чимось підперто зсередини, — сказав голова Ради. — Ану натиснемо!

Двері піддалися. Виявилось, вони були заставлені зсередини масивним лабораторним столом.

— Джордже! — знов гукнув шофер.

Ніякої відповіді. Люди проходили кімнату за кімнатою, але інженера ніде не було.