Читати книгу - "З далеких планет, Олександр Павлович Бердник"

Ми йшли довго. Мовчали. Куди веде нас ця чорна дорога?

Спереду, на тлі фіолетового неба, спалахнуло багрове сяйво. Воно пульсувало, підіймалося все вище і вище, кидало зловісні відблиски на чорну землю, на похмурі дерева.

— Що це? — прошепотіла Лю.

— Може, сонце? — відповів я.

— Сонце? Тут, в антисвіті?

— А як же? Тільки тут воно антисонце. Ми бачимо його інший аспект, не такий, як у нашому світі.

— Як цікаво, Генріху. Навіть заради того, щоб узнати новий, зовсім новий світ, варто пожертвувати життям…

— Якщо це дасть користь людям…

— А звідки ти знаєш, що це не дасть користі? — дивно поглянула на мене Лю.

— Ми ж не повернемось туди… в той світ…

— Ніхто не знає… І потім… наскільки я зрозуміла… цей світ не зовсім чужий нашому… Навпаки — вони брати, вони сусіди і зв’язані якимсь чином… Хіба не так?

— Мабуть, так, — невпевнено сказав я. — Шкода, що ми мало цікавились цим… А від Шрата я мало що взнав…

Раптом Лю зупинилася, злякано притиснулася до мене.

— Що таке, дівчинко моя?

— Ти бачиш?

— Що?

— Очі… Погляд?

Справді, перед нами хтось був. Він дивився на нас хижо і злісно. Але побачити його ми не могли. Що ж це за істота? Чому вона так вороже дивиться на нас?

Я осмілився і рушив назустріч. Погляд зник. Я взяв Лю за руку, ми пішли далі.

— Що це було? — прошепотіла вона.

— Не знаю. Може, тутешня істота.

— Мені стало страшно… Вона пронизувала мене поглядом наскрізь. Чому вона може ненавидіти нас?

— Ти дивна, Лю… Хіба на землі мало хижих тварин, які люто зустрічають гостей і знищують їх при нагоді. І не лише тварин, а й людей таких досить. Може й тут так… Може, ми зустріли якусь тварину…

— Ні, — заперечила Лю. — Це не тварина. Така лють може бути лише… в розумної істоти…

Далі ми йшли сторожко, оглядаючись. В душі з’явилося почуття непевності, небезпеки. Мені здалося, що за нами слідом хтось іде. І навіть не одна істота, а багато…

З узбіччя знову хтось глянув. Погляд був ще пронизливіший, ще лютіший від першого.

— Мені страшно, Генріху, — сказала Лю.

Я мовчав. На обрії багряніло небо, наливалося кривавими барвами. Потім з’явився краєчок диска. Я сподівався побачити яскраве земне сонце, та це було не воно. Світило мало похмурий, неприємний вигляд. Воно посилало на землю тьмяні, коричневі промені, від яких не було ні світла, ні тепла. Навпаки, мені здалося, що навколо похолоднішало.

Чорні дерева заворушилися, простягнули свої гілки, позбавлені листя, назустріч сонцю.

В ущелинах між скелями поповзли химерні тіні.

Дорогу стало видно чіткіше. Десь спереду в фіолетових сутінках бовваніли чи то споруди, чи то гори.

— Підемо туди? — запитав я. — Може, там зустрінемо істот…

— Як хочеш, Генріху…

Але не встигли ми ступити двох кроків, як на нас з усіх боків накинулося ціле полчище дивних істот. Вони виникали ніби з туману, шикувалися щільними рядами і оточували нас кільцем.

Лю притиснулася до мене, я обняв її.

— Спокійно, Лю… Спокійно…

Я намагався розгледіти обличчя істот, але все було дарма. Вони були чорні, огидні — це все, що я міг відчути. Ні обличчя, ні чітких форм.

Темні істоти щільною стіною посунули на нас. В одному місці вони залишили вихід. Значить, вони бажають, щоб ми йшли кудись. Куди ж?

Мимоволі я рушив по дорозі. Лю трималась за мою руку. Химерна варта мовчазно супроводжувала нас. Я відчув, що Лю тремтить всім тілом.

— Я не хочу, Генріху, бути полоненою таких гидких, мерзотних тварюк.

— Я теж, Лю… Щось треба робити!

Невже ми для того проникали в інший світ, щоб стати жертвою насильників? З одного боку Шрат і його банда, з другого боку — ще гірші демони! Могутнє бажання — звільнитися з лабет темних потвор — пронизало наші тіла. Я побачив, як чорна варта віддалилася. Почулися звуки, схожі на високе, пронизливе вищання.

— Лю! Біжімо! — крикнув я.

Ми стрімголов кинулись уперед. Темні істоти переслідували нас. Але відстань між нами зростала. Серце моє билося радісно і переможно. Ні, ми таки вирвемося з проклятого кола. Ось вже недалеко хащі дерев. Там ми заховаємось. Далі скелі, гори! Там вони не знайдуть нас!

Я з подивом помітив, що навколишній пейзаж почав мінятися. Сонце засяяло яскравіше. Воно вже було не коричневе, а жовте. Ба ні! Не жовте, а рожеве! Чи, може, біле? Ні, вже синє…

— Чари якісь, — промовила Лю.

Світило спалахнуло таким фейєрверком кольорів, що засліпило нас. Ми задихано зупинилися, озирнулися. Чорної варти і сліду не було. Вона розтала в сяйві чудового дня.

Навколо колихалися густі трави, поміж ними красувалися ніжні різнобарвні квіти. На них блищали росинки, переливаючись в сяйві сонця. А далі височіли прекрасні дерева. Вони схиляли віти до озер, ніби заглядали в їхні спокійні дзеркала. Все було так, як і на землі. Тільки набагато глибше, багатше.

Раптом між деревами щось замайоріло. Лю насторожилася. Зашелестіла трава, запахкотіли тонко квіти. Перед нами виникла висока постать у білому…