Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

Я давно не бачив навігаційного наочного приладдя. Цей, чиєюсь рукою вирізьблений круг із знаками зодіаку, воскресив у пам'яті минуле, і я, немов на крилах, полинув морем спогадів… Ніч. Ходова рубка. Ми з Куксою заступаємо на вахту.

— Кук, до стерна! — кидає Мегерович! — Курс дев'яносто градусів. — І, звернувшись до мене, наказує: — А ти, да Гама, йди-но сюди.

У ходовій рубці темно. Я навпомацки переступаю поріг до бокової каюти. Це — штурманська «Садка».

На перетинці тьмяно відсвічує кружало морського годинника. Невеликий, так званий палубний, годинник лежить у прозорому футлярі на столі. Мегерович за ним звіряє точний час.

Лоції. Карти. Глобус зоряного неба…

Збираючись на обсервацію,[13] штурман хоче доручити мені виміряти швидкість і напрямок вітру. Та поки він, із лінійкою в руці схилившись над картою, щось підраховує. І я наближаюся до глобуса, роздивляюсь на його лобатих боках екзотичні сузір'я.

Туманності, перемінні, навігаційні зірки — все позначено до дрібниць. Кожне по-своєму. Наприклад, туманності Трикутника й Андромеди — заштриховані (схожі на ступню людини) цятки; перемінні зірки — ну, хоч би й сузір'я Гідри та Скорпіона — обведені колом масні крапки. Вони нагадують зіниці Мегеровича, коли той гнівається.

Біля навігаційних зірок стоїть ще й літера «а». Тут же, на глобусі, накреслено орбіти планет із цілим виводком їхніх супутників. У крислатому «капелюсі» — схожа на кавун голова нашого кока — Юпітер. Уран. Нептун, інші планети, на яких я зараз зупинився подумки.

— Катай, Васько, нагору! Та не барись.

Голос штурмана, зруйнувавши крихкий дивосвіт моїх ілюзій, повертає мене з далеких планет до дійсності. Я беру анемометр і співучими сходинами йду на капітанський місток.

Піднімаю руку. Немов ворожбит, ловлю невидимий подув пасату.

Як мені радісно! Серце переповнене щастям.

Піщинка у Всесвіті, я злитий з ним воєдино. Моє тіло відчуває щонайменший дотик вітровію, губи ловлять солону прохолоду бризок, що летять від форштевня.

З молодим завзяттям пульсує кров, очі пожадливо всотують відблиск далеких світів… Пронизавши темряву ночі, зоряне сяйво виткало сріблясту пряжу, ніжною габою сповило океан. Вода спалахнула, переливисто горить, міниться — від білопінного кипіння не відвести погляду.

Екваторіальні води, в яких пливе наш «Садко», здебільшого тихі. І нині тут майже штиль. Лише дрібні брижі, мов косяк іскристої макрелі, обступають судно, хвостами ляскають по його ковзких бортах.

У такт із хвилями порипують щогли. Голос їх, злившись із гулом суднових двигунів, стає найчарівнішою музикою, вином, яке одвічно п'янить мореходів.

У повітрі розлито пахощі водоростей — райкова свіжість росянистої городини… Сиза імла. Поміж хмар жевріє скалка місяця.

Напруживши уяву, на незнайомому березі можна побачити смугу коралового піску, плесо лагуни, схилені до води пальми, під якими — хатка на курячих лапках — притулилася бамбукова хижка.

Солодкий сон у тій хатині серед дрімучих джунглів, і стеблинка трави, прилипнувши до розтатуйованої щоки тубільної красуні, лишає на ній ще одну звивисту прожилку.

Я, мрійник, бачу і бамбукову хижку, і дівчину з прим'ятою квіткою в розпущених по долівці косах. А тільки та дівчина не тубілка — моя Наташа, моя незабутня Наталка, від якої я вчора одержав радіограму.

Вісточка од Наташі, від матері… Тому-то й радісно так.

Де б не був, під якими б зорями не плавав, рідний берег зі мною — я про нього ніколи не забуваю. Та й він мене, бач, пам'ятає.

А над головою (уже не на глобусі — в небі) палахкотять, квітнуть сузір'я. Піщинка у всесвіті, я почуваю себе його володарем. Бо в мені злито високе й земне, трепет серця й стрімкі помисли, жадоба пізнання й відкриттів — усе те, що робить нас окриленими й дужими.

І поки я думками витав казна-де, Кім Михайлович, Альфред і Лота, ніби малайські крамарі на «Малай-базарі», розклали знайдені речі на сидіннях лакани.

Круг із знаками зодіаку лишався у мене в руках. Я його уважно розглядав. Розглядав, не перестаючи дивуватися майстерності й умінню незнайомого астронома-навігатора.

Стародавні люди вміли читати карту зоряного неба, орієнтувалися в просторі за світилами… Із сивої давнини дійшли до нас висічені на кам'яних брилах астрономічні календарі народу майя, клинописні таблички шумерів, начерк руху планет, про які, отже, тоді вже знали чимало корисного.

Мореплавці сонячного сходу полінезійці-маорі, долаючи багатотисячні відстані, теж звіряли свій шлях за зірками.

І цей дерев'яний круг із знаками зодіаку, що його я зараз тримав, не що інше, як навігаційне наочне приладдя остров'ян Носі Мазави. От тільки невідомо, чи користуються ним сьогочасні тубільні мореплавці. Принаймні розташування навігаційних зірок на ньому чітке. Нанесені вони точно, отож тому, хто вирушає в далеку морську мандрівку, можуть бути надійним дороговказом.

Серед безлічі інших зірок я впізнав Скорпіона, Орла, Єдинорога.

— Вовк, Гідра, Рись, Змієносець, — водячи пальцем по дерев'яних пуп'янках на крузі, називав я.

— А Зайця там нема? — глузливо запитав Альфред.

— Чого ж нема — є,— відповів йому. — Ось, поглянь!

І я підсунув Альфредові навігаційний прилад тубільців.

Знизу, в правому секторі неба, біля сузір'я Великого Пса, була вирізана одна велика — здається, першої величини — і кілька менших зірок.

— Оце і є твій небесний тезко — сузір'я Зайця, — знаюче сказав я. Муштра, яку мені довелося пройти під началом штурмана Meгeровича, марно не минула — дечого з навігації навчився.

— Зро-зу-мі-ло… — вислухавши мене, якось загадково мовив Альфред і відразу додав: — Видно, нашому братові, зайцю, так уже на роду написано — на землі й на небі жити в оточенні вовків, гідр та великих псів.

— Ти що — вважаєш нас, своїх друзів, хижаками?

— Я цього не сказав. Просто названі тобою сузір'я викликали деякі роздуми, — почав