Читати книгу - "Пульс Всесвiту, Володимир Бабула"

I яке було моє здивування, коли я справдi вийшов до палацу, хоч досi його нiколи не бачив.

"Я захворiв на тяжку психiчну хворобу! — майнула страшна думка. — Оцю дивно змiнену Прагу я знаю, але звiдки? Чому вона мене не дивує?! I коли, зрештою, настане нiч?"

Я глянув на небо. Що трапилось? В зенiтi сяє нове, слiпуче сонце, маленьке, надзвичайно яскраве.

— Могли б з ним почекати ще трохи! — порушив мої думки дiдусь, що зупинився якраз навпроти мене. — Як бачу, вам це штучне сонце теж не до вподоби. За моєї молодостi не було нiчого такого, i я не вiдчував у цьому потреби. Тепер через оцей атомний лiхтар i не посмеркуєш; вiчно свiтить…

Я з полегкiстю засмiявся i, швидко входячи в роль професора, сказав розсудливо:

— Прогрес є прогрес, дiдусю! Коли ви були молодi, люди ходили пiшки через усю Прагу або давились у переповнених трамваях. А тепер ви їздите на рухомих тротуарах та в повiтряному метро.

Дiдусь махнув рукою:

— Ану їх, отi новини! Не знаю, куди ця молодь поспiшає?! Атомним поїздом будете у Братiславi за годину, а що з того? В них немає часу навiть погомонiти в дорозi А оцi рухомi тротуари? Та я б нiзащо не став на них, ще ноги собi поламаєш. До того ж тi тротуари не завжди й працюють. Люди ще не доросли, щоб цiнувати такi речi. Ну, бувайте здоровi! — попрощався зi мною дiдусь i пiшов своєю дорогою.

Будинок, в якому я живу, мiститься на протилежному кiнцi Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.

Несподiванки тривали: я нiяк не мiг знайти своєї домiвки. Вздовж i впоперек обiйшов увесь район, аж доки зовсiм випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впiзнав: оштукатурений, освiтлений променями штучного сонця, вiн видавався щойно купленою iграшкою новорiчної ялинки.

I всерединi було багато змiн. Сходи й стiни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вiльнiм просторi помiж сходами вмонтовано новiтнiй лiфт. Усе це добре, але незабаром я помiтив ще одну, вже аж нiяк не бажану змiну: на дверях моєї квартири була прикрiплена табличка з написом: "КАРЛ ЯНОВСЬКИЙстудент фiзик".

От тобi й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумнiву не було: хтось скористався з мого нещастя i за час моєї вiдсутностi захопив мою квартиру!

Я рiшуче почав стукати у дверi. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потiм заспокоївся: адже все це тiльки сон! Та пiдсвiдома тривога не зникала: втрата власної квартири — надто твереза дiйснiсть; важко помiстити її у фантастичний сон.

"Пiду до редакцiї,- вирiшив я. — Дiзнаюсь у чергового, що зi мною дiється".

У центрi мiста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалi не знайшов, на його мiсцi стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павiльйонi з високими колонами палахкотiв напис: "МIЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ".

— Нiчого не розумiю! — промимрив я у вiдчаї.

Становище в мене справдi було жахливе. Нi житла, нi знайомих, — один у дивно змiненому свiтi. Я не мав навiть змоги визначити, дiйснiсть це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальнiсть. I найголовнiше, десь у пiдсвiдомостi, не згасаючи анi на мить, перебiгали якiсь невиразнi, неоформленi спогади, натяки на щось давно минуле й iлюзорне, а я не мiг їх ухопити, зробити чiткiшими.

"Квартири немає, а спати менi хочеться й увi снi, — мiркував я, щоб вiдвернути свою увагу. — Без паспорта i без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалi, а завтра вже якось там буде".

Обравши таке рiшення, я попростував до павiльйону. Пiд колонадою до мене пiдбiг лiтнiй чоловiк. Його обличчя сяяло дружньою посмiшкою.

— Вiтаю вас! Вiтаю вас, колего, з великим успiхом!.. Наш iнститут пишається вами!.. Коли ж намiчається старт?

Неконтрольованi спогади в моєму мозку помчали ще прудкiше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. I все це переплуталося в страшенно складнiй мiшанинi. Самi собою вирвались слова:

— Ще не знаю. Ще не все готово.

— А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали вiдпустку?

— До Лондона… — я вже схаменувся i сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.

Той аж нiяк не здивувався з моєї вiдповiдi:

— Ну, то щасти вам! Попутного вiтру вiтрилам вашого антигравiплана!

На якусь мить перед моїми очима з'явився антигравiплан. Моє дiтище, моя мрiя!.. Я ухопився за оцей рятiвний спогад, але вiн одразу ж потьмянiв, побляк i розплився… Так, так… Я збирався написати статтю про зорянi кораблi майбутнього; той силует, що промайнув передi мною, тiльки витвiр моєї уяви…

Чоловiк, який стояв проти мене, все говорив i говорив; вiн розповiдав, що вiдбулось за останнiй час у iнститутi, де ми нiбито з ним колись працювали, а я тiльки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.

Нарештi «колега» подивився на годинник:

— О, вам треба поспiшати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз — щасливої дороги!

Я з полегкiстю помахав услiд незнайомому знайомцю i попрямував до вокзалу.

"У Лондон, так у Лондон!.. — мiркував я з дивним спокоєм. — Хiба не все одно куди, якщо сам не усвiдомлюєш, хто ти такий i де опинився".

Ескалатор занiс мене глибоко пiд землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленнi групи пасажирiв поспiшали до вагонiв, — мабуть, поїзд мав незабаром рушити.

Знову проклятущi спогади!.. Де я бачив оцi велетенськi двоповерховi вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторiнках редагованого мною журналу?.. Нi, не те, не там… То де ж?

Мої неспокiйнi роздуми урвала гарненька дiвчина в синiй формi:

— Заходьте, прошу, поїзд