Читати книгу - "Шопоголік"

– Звичайно, – видихає Дженіс.

– Ой, я тут дещо згадав, – каже Мартін. – Бекі, почекай тут. Я повернуся за мить. – І не встигаю я й слова сказати, як він зникає, і я залишаюся наодинці з Дженіс. Ми ніяково мовчимо.

– То, – ляпаю я, аби лиш щось сказати, – я чула, Том обшалював кухню дубом?

Я справді не можу вигадати жодної іншої теми для розмови. Стримано всміхаюся до Дженіс, чекаючи на її відповідь. Але натомість її рот розтягується в широченну посмішку. Її обличчя аж сяє щастям – і тут раптом я усвідомлюю, що припустилася величезної помилки. Не слід було згадувати того дурнуватого «першого Томового власного будинку». Не слід було згадувати тієї дубової шалівки. Тепер Дженіс подумає, що мені самій захотілося такої. Неодмінно подумає! Вона вирішить, що тепер Том раптом припав мені до душі, тепер, коли в нього є свій власний будинок.

– Так, деревина дуба й кахляний візерунок із середземноморськими мотивами, – гордо каже вона. – Ми довго обирали між середземноморським і стилем «кантрі», і Том зрештою спинився на морській темі.

Я на мить замислююся, чи не варто сказати, що я надала б перевагу інтер’єру «кантрі», але це, мабуть, буде надто вже зверхньо.

– Непогано, – відповідаю я. – І дві спальні!

Чому я не можу просто припинити базікати про той довбаний «перший будинок»?

– Він хотів, щоб неодмінно було дві спальні, – каже Дженіс. – Адже, зрештою, всяке в житті трапляється. – Вона хитрувато всміхається до мене, і – от же дурниця! – я відчуваю, як у мене червоніють щоки. О Боже. З чого б мені червоніти? Як безглуздо! Тепер вона думає, що мені подобається Том. Уявляє нас із ним у тому будинку, як ми разом готуємо вечерю в обшальованій дубом кухні.

Треба щось сказати. Треба сказати: «Дженіс, мені не подобається Том. Він надто високий, і в нього тхне з рота». Але хіба ж таке можна говорити?

– Що ж, перекажіть йому мої найщиріші вітання, – говорю я натомість.

– Звісно, перекажу, – обіцяє вона і якусь мить мовчить. – У нього є твій лондонський номер?

А-а-а-а-а-а-а-а-а!

– Має бути, – весело всміхаюся я (хоча звідки б йому в нього взятися?). – Та й він завжди зможе мене знайти тут, якщо захоче.

Тепер Дженіс казна-що прочитає між рядками цієї нашої розмови. Уявляю собі, як вона перекаже її Томові: «Вона все допитувалася про твій будинок. І просила, щоб ти їй подзвонив!»

Життя було б значно простішим, якщо б розмови можна було відмотувати назад і стирати, як відео. Або якби можна було попросити співрозмовника не зважати на те, що ти щойно сказав, як на суді. «Будь ласка, не вносьте до протоколу всі згадки про перші будинки та обшальовані дубом кухні».

На щастя, у цю мить повертається Мартін із якимось папірцем у руці.

– Мені подумалося, що варто перепитати в тебе, – пояснює він. – Ми вже п’ятнадцять років вкладаємо кошти у фонд «Флаґстафф Лайф». А тепер думаємо перевести їх у їхній новий дочірній фонд. Що ти про це думаєш?

Я нічогісінько не думаю. Про що він узагалі говорить? Якийсь інвестиційний план?

Я розглядаю папірець (сподіваюся, досить розумним поглядом) і кілька разів киваю.

– Так, – говорю невиразно. – Ну, як на мене, це досить-таки непогана думка…

– Ми отримали листа від компанії про те, що, можливо, хотіли б на пенсії отримувати більш високий прибуток, – говорить Мартін. – І ще передбачено гарантовану суму виплат.

– І ще ми отримаємо в подарунок настінний годинник, – додає Дженіс. – Швейцарський, у старовинному стилі.

– М-м-м-м, – мугикаю я, уважно вивчаючи заголовок листа. «Флаґстафф Лайф»… Я точно щось чула про них, зовсім нещодавно. Хто такі ці «Флаґстафф Лайф»? А, точно! Це вони влаштували ту вечірку із шампанським у «Сохо-Сохо». Еллі нахлебталася того шампанського й чіплялася до Девіда Солсбері з «Таймз» із балачками про кохання. Узагалі-то вечірка вдалася бомбова. Одна з найкрутіших.

– Ця компанія має хорошу репутацію? – питає Мартін.

– Безумовно, – відповідаю я. – Вони дуже авторитетні в нашій царині.

– Ну, тоді, – вдоволено говорить Мартін, – мабуть, варто дослухатися до їхньої поради. Треба рухатись уперед!

– Так, без руху успіх неможливий, – кажу я своїм професійно поставленим голосом. – Але ж це лише один погляд.

– Ну що ж, – Мартін перезирається з Дженіс. – Якщо Бекі вважає, що це гарна думка…

– Ну, може, мене й не варто слухати! – спішно додаю я.

– То її, звісно ж, варто послухати! – продовжує Мартін, посміюючись. – Це ж фінансовий експерт.

– Ти знаєш, Том іноді купує ваш журнал, – заводить своєї Дженіс. – Не те щоб у нього зараз було багато грошей, іпотека й усе інше… Але він дуже гарної думки про твої статті! Він каже…

– Це просто чудово! – перебиваю я її. – А зараз даруйте, я дуже поспішаю. Рада була побачити вас. Переказуйте вітання Томові!

Я так поспішаю до будинку, що збиваю коліно об одвірок. А потім відчуваю легку провину. Варто було хоча б нормально попрощатися. Але чесне слово! Якби я почула ще хоч би слово про недоумка Тома і його придуркувату кухню, я просто збожеволіла б.

Утім, коли сідаю дивитися Національну лотерею, я вже зовсім про них забуваю. Ми чудово повечеряли – курятиною по-прованськи з «Маркс та Спенсер», випивши пляшку доброго «Піно Ґриджо», яку я привезла із собою. Я знаю, що та прованська курка куплена в «Маркс та Спенсер», бо я й сама не раз купувала її там. Упізнаю сушені на сонці помідори, оливки та й усе інше. Але мама, звичайно, однаково доводить, що приготувала її лише зі свіжих продуктів, за власним рецептом.

Не розумію, чому вона із цим так морочиться. Усім узагалі байдуже, до того ж ця вечеря лише для нас із татом. І зрештою, чудово видно, що на нашій кухні не буває сирих продуктів. Є купа порожніх картонних коробок, багато готових страв – і жодних перехідних етапів. І все ж таки мама нізащо не визнає, що купує готові страви, навіть коли це загорнутий у фольгу пиріг. Тато їсть ті пироги, начинені пластиковими грибами та политі липким соусом, і говорить із незворушним обличчям: «Яка смакота, кохана». А мама посміхається у відповідь, щиро задоволена собою.

Але сьогодні ми вечеряємо не фольгованим пирогом, а куркою по-прованськи. (Чесно кажучи, як на мене, вона справді схожа на приготовану