Читати книгу - "Межа Фундації"

– То ви отой самий депутат. Ви Тревіз!

– Ґолан Тревіз. Саме так. А ви професор Янов Пелорат?

– Так, так, – сказав Пелорат. – То це ви будете…

– Ми будемо супутниками в подорожі, – дерев’яним голосом відповів Тревіз. – Принаймні так мені сказали.

– Але ж ви не історик.

– Ні. Як ви вже сказали, я депутат, політик.

– Так… Так… А що я собі думаю? Я історик, тож навіщо нам іще один? Ви можете керувати космічним кораблем.

– Так, я на цьому добре знаюся.

– Що ж, тоді це те, що нам треба. Чудово! Боюся, я не з тих, хто мислить практично, юначе, тож якщо ви, навпаки, до того здібні, з нас вийде чудова команда.

Тревіз відповів:

– Зараз я не в тому стані, щоб оцінювати досконалість власного мислення, але здається, що в нас немає іншого вибору, окрім як спробувати створити чудову команду.

– Що ж, тоді сподіваймося, що я зможу подолати свою невпевненість щодо космосу. Знаєте, депутате, я ніколи не бував у космосі. Я такий собі бабак, якщо можна так сказати. До речі, не бажаєте скляночку чаю? Я зараз скажу Моді, щоб вона нам щось зготувала. Зрештою, як я розумію, ми полетимо вже за кілька годин. Але я готовий хоч цієї миті. У мене є все необхідне для нас обох. Мер дуже активно зі мною співпрацювала. Це її зацікавлення проектом просто приголомшливе.

Тревіз відповів:

– Отже, вам про це відомо? Як давно?

– Мер звернулася до мене, – тут Пелорат трохи насупився і, здавалося, заходився робити точні підрахунки, – два, може, три тижні тому. Я був щасливий. А тепер, коли я вже вклав у голові, що потребую пілота, а не другого історика, тішуся ще й з того, що моїм супутником будете ви, любий друже.

– Два, може, три тижні тому, – трохи вражено повторив Тревіз. – Отже, весь цей час вона вже була готова. А я… – Він замовк.

– Прошу?

– Нічого, професоре. Є в мене погана звичка бурмотіти самому до себе. Це те, до чого вам доведеться призвичаїтися, якщо наша поїздка затягнеться.

– Так і буде. Так і буде, – сказав Пелорат, підштовхуючи співрозмовника до столу в їдальні, де вже парував чай, що його старанно заварила його хатня робітниця. – Ми абсолютно не обмежені в часі. Мер сказала, що ми можемо бути там стільки, скільки забажаємо, що перед нами лежить уся Галактика й що, куди б ми не полетіли, маємо змогу користуватися коштами Фундації. Звичайно, вона сказала, щоб ми були розважливі. Я їй це пообіцяв. – Він захихотів і потер долоні. – Сідайте, мій друже, сідайте. Можливо, це остання наша трапеза на Термінусі на дуже довгий час.

Тревіз сів і поцікавився:

– Ви маєте сім’ю, професоре?

– У мене є син. Він викладає в Університеті Сантанні. Хімік, здається, або щось на кшталт. Він пішов у свою матір. Вона вже давно не зі мною, тож, як ви розумієте, у мене немає зобов’язань і наразі ні дружини, ні малих дітей. Сподіваюся, що й у вас теж. Беріть сендвічі, мій хлопчику.

– І в мене теж. Є кілька жінок. Вони приходять і йдуть.

– Так. Так. Чудово, коли так виходить. Ще краще, коли ви й самі вважаєте, що не варто ставитися до цього серйозно. Дітей у вас, я так розумію, теж немає.

– Ні.

– Добре! Знаєте, у мене зараз неабияк чудовий настрій. Я був спантеличений, коли ви тільки-но зайшли. Визнаю. Але ви мене дуже підбадьорили. Це те, що мені потрібно, – молодість, ентузіазм і людина, яка може зорієнтуватися на просторах Галактики. Розумієте, ми вирушаємо на пошуки. На дивовижні пошуки. – Спокійне обличчя та спокійний голос Пелората набули надзвичайного пожвавлення, водночас анітрохи не змінивши ні виразу, ні інтонації. – Цікаво, чи вам про це казали?

Очі Тревіза звузилися.

– Дивовижні пошуки?

– Так, справді. Серед десятків мільйонів населених світів у Галактиці приховано перлину неймовірної ціни, і ми не маємо навіть найменших підказок, якими могли б керуватися. Усе одно це буде неймовірна здобич, якщо ми її знайдемо. Якщо ми з вами зможемо розшукати її, мій хлопчику – Тревізе, слід мені казати, бо я не маю на меті бути зверхнім, – наші імена звучатимуть вічно.

– Оця здобич, про яку ви кажете, ця перлина неймовірної ціни…

– Я говорю, наче Аркаді Дарелл – письменниця, ви знаєте, – про Другу Фундацію, чи не так? Не диво, що у вас приголомшений вигляд. – Пелорат відхилив назад голову, ніби збирався вибухнути реготом, але просто всміхнувся. – Запевняю вас, нічого такого дурного й несуттєвого.

Тревіз сказав:

– Якщо ви не про Другу Фундацію, професоре, то про що тоді?

Пелорат раптом посерйознішав, навіть став трохи вибачливим.

– А, то мер вам не розповідала? Знаєте, це так дивно. Десятиліттями я обурювався урядом та його нездатністю зрозуміти мою роботу, а тепер мер Бранно демонструє надзвичайну щедрість.

– Так, – сказав Тревіз, не приховуючи іронічних ноток у своєму голосі, – не жінка, а криниця дивовижної філантропії, але вона не розповіла мені, у чому річ.

– То ви нічого не знаєте про мої дослідження?

– Перепрошую, але ні.

– Не перепрошуйте. Це абсолютно нормально. Я не робив сенсацій. Тоді дозвольте вам розповісти. Ми з вами будемо шукати – і знайдемо, бо в мене на думці є одна розкішна перспектива, – Землю.

Тої ночі Тревізові погано спалося.

Знову й знову він бився об стіни в’язниці, яку збудувала навколо нього ця стара. І ніде не міг знайти виходу.

Його виштовхнули у вигнання, і він нічого не міг із цим удіяти. Вона була спокійна й непохитна, навіть не завдала собі клопоту приховати неконституційність усього цього задуму. Він покладався на свої права депутата й громадянина Фундації, а вона не визнавала їх навіть на словах.

А тепер цей Пелорат, дивакуватий науковець, який, здавалося, був не від світу сього, розповів йому, що ця жахлива стара готувала все не один тиждень.

Він почувався тим самим «хлопчиськом», яким вона його й назвала.

Йому доведеться піти у вигнання з істориком, який і далі називав його «любий друже» і, здається, не тямив себе від радощів через те, що вирушає в галактичну експедицію на пошуки… Землі?

Що це за Земля, заради Мулової бабці?

Він запитав. Звичайно ж! Він запитав, щойно про неї було згадано.

Він сказав:

– Вибачте мені, професоре. Я не знаюся на вашій спеціальності й сподіваюся, що ви не розсердитеся, якщо я попрошу пояснити простіше. Що таке Земля?

Пелорат