майна, а саме – морфіну. Вживати ту отруту – боронь Боже, – Шмулєвич закінчений цинік, ошпарений життям, боргами, бо не таланило з жіноцтвом у нього. Майже за безцінь розпродував, щоб спішно догодити черговій пасії. Воно б і зійшло з рук, але жадоба жінки дорівнює жадобі закоханого в неї чоловіка. Навпроти дверей доктора знімав комірчину й Віталій. Сходилися вони в розмовах, бо студент технічного вузу, закинувши креслення, проекти, зачумлений і спітнілий, вирячивши червоні від безсоння очі, тинявся по мітингах, що на цей рік більше скидалися на циганський ярмарок, уквітчаний різноколірними прапорцями; це нагадувало більше карнавальну процесію, що лінькувато никала з боку в бік, вигукувала потрібні слова «слава слава слава», «ганьба ганьба ганьба», розтікаючись потічками по закапелках, сьорбала ріденький чай. Ет, встигнемо, кудись прийдемо… Лишень одинаки, подібні до Віталія, репетували: «Діло… Діло! Діло! Діло робити треба. Справедливості… Волі…» – проте спільників він не знаходив. І ось тут покривджений життям Шмулєвич і юний Віталій в один голос, не слухаючи один одного, волали з горлянки про ту плекану, очікувану народом справедливість. Зрізалися одним подихом. Особливо коли Віталій чіпляв тему ніжності й кохання. Часом Шмулєвичу – напіввірменину-напівєврею – обридала ця дитяча балаканина про жіноцтво, і він притьма вертався до кімнати, умисне не зачиняючи дверей, звідки перло протухлими кислими оселедцями, квашеною капустою; він вертав до своєї безногої коханки. Стягував з неї протези, одгвинчував колеса на кріслі-каталці, давлячись словами, волік на вулицю Віталія: «Дивись, вслухайся в те шмаркотіння… думаєш, юшечку з водичкою хлебчуть… Балички гризуть розхитаними зубками. Свобода? Свобода їм – що мертвому припарка… Мало вашої удавочки цим сучим синам, дочкам сучим на шиї!» – Жовто, мирно мерехтіли вікна, а Шмулєвич розстібав ширіньку, дрочив прямо на вікна, вибризкуючи споганене сім'я на бордюри: «Світ треба не любити, на нього треба класти… Але я не засуджую, і ти не суди». – Натягав штани, а Віталій лепетав: «Як, пане Йосипе… Як так можна…» – «Шмаркач…» – «А любов, а жінка…» – «Всі вони однакові, крім зоофілок, лесбіянок, клімактеричок…» – 3 реготом, ґелґочучи борлаком, пхав перед себе студента; повертався, – його нерухомий погляд наркомана, спаплюженого життям чоловіка впивався п'явкою в ропухувату Саньку, що сиділа, чухмарячи кукси до блідої сукровиці. Ревниве стерво. А Шмулєвич: «Покатаємося, дарагуша…» – каталка з нашвидкуруч прикрученими колесами тарабанила коридором. «Во-о, хто любить. Даже мать родная любить так не буде, як каліка!» – Санька, об'їдена паршею, вищирювала рештки зубів; потім вони троє сідали до столу – доктор благородно виставляв пляшку «Ґроса Распутіна», і пили по маленькій. Доктор колов Саньці кілька кубів морфіну, підводився, здіймав ціцеронівським жестом руку. «Я хочу предложить тост. Тост за самую бальшую кнігу в мірє – Біблію!» – «Не мона за столом, за п'янкою такого говорить…» – ляпотіла розговіла од наркотику Санька. Доктор Шмулєвич попри все вважав себе християнином. Санька говорила, що він радше вихрист, молоканин, бо прожив на Кавказі не один десяток літ, де заодно поклоняються Хресту і Мамоні. Тож гріха за собою не чув. У Шмулєвича лишилося достобіса зв'язків, що їх він вряди-годи підтримував, завше маючи гроші в кишені, і не без користі приходив нужденним на допомогу. Якраз по хвилині завищав пронизливий дзвоник телефону, Віталія припаморочило, схилило на сон, – злиплим від випитого язиком мимрив він Саньці про справедливість і любов, перебираючи слова, мов горіхи: що людину може переробити тільки добро, що злом ніколи нічого не доб'єшся. Баба різала поглядом на шафу, де були слоїки з морфіном. Повернувся, шкрьобаючи ногами, доктор Шмулєвич. «Бо. Ще один знакомий в поісках красоти… Но чую родну душу…» – Віталія одкинуло на спину, скропило холодним потом. – «Е-е-е, пацан, пойдьом-таки прогуляємося… А ти, сучка, не вздумай до шкафа лізти – на похорон дєнєг нє дам, дорого обходяться еті похорона… Да-а-а». – Спливло з баговиння безпам'ятства, в молочній каламуті, пробитій чорними дірками, обличчя Родика. «Нє, краще піду відлежусь…» – «Як знаєш. Знову на мітинги. Работать і захищатися треба вміти…» – «Пішов я…»
Від фарсу до мелодрами, від любові до ненависті, від злиднів до багатства – один крок.
Родик неждано почув удачу, сидячи на лавці, зігнувши коліна і підібгавши п'яти; надувало холод. Голуби падали в полудень брудними клубками, – серед тисячі жіночих імен, сотень мерехтливих рожевих, блідих рук і стегон, округлих литок вишукував тупо риси тієї, що зранила так глибоко, більше, ніж у школі-патронаті. Та, яка запала в око. Коли вони виходили зі своїх кімнат, а погляди їхні сором'язливо обвисали по закутах нічними метеликами, що поскладали крильця з обтрушеним пилом… Марнота ловити вітер і подихи з жаскої ночі повій; проте не ліпше вигадувати ніжність, полишену в заляпаних спермою спальнях інтуристів, – човном відпливав, полискував бронзою сонця довгий, мов океанська рибина, лімузин. Із димоходів, повітрозбірників, кондиціонерів викидало сизою парою нічне повітря, і він, не зіпсутий містом чоловік, подивований не його жорстокістю, а, навпаки, з менту в мент вбираючи, всотуючи його закони, несвідомо ловив у обширі кулястого полудня, що накривав крильми репнуті зморшки старих вулиць і площ, облузаних кінотеатрів та забігайлівок, – яку довгу і нескінченну путь треба пройти. Можливо, йому не пощастило – на ту пору він не бачив закоханих пар, котрі цілувалися, тиснулися, задираючи яскраві куртки, спідниці просто неба, біля фонтанів зі струменями, що розривають бірюзове небо; він не чув уже одноманітних, на одній ноті голосів патлатих співаків, які вже ні до чого не закликали, а співали, закинувши голову в напівпритомливому стані, під тихий шелест дівочих кроків, видихали пісні – гімни сонцю і місту; так, справді йому не поталанило – то був не той час. Йому кроки – це кроки ворогів; він не вільний бачити світ; він не вільний його розділити; він сприймав його, як осяйне єдине. Цей світ, від котрого несло помиями, він споглядав чи не як найвишуканішу частину суспільства, а то й людства. Йому не поталанило, як і всім, котрі мусять здолати цей шлях, дорогою розгублюючи себе, щоб насамкінець уторопати – придибав ти до найбільшого розчарування. А зараз кипіли золоті тіні каштанів. Звісно, при бажанні можна запам'ятати – з ранку до ночі, ох, ці очі дівочі; й знов – з ранку до ночі… але на пам'ять лізе викривлений ротик, що обливає тебе смердючою лайкою. Вгорі вічна мідь сонця. А вона сидить на голубому унітазі, вся у випарах вчорашніх лангетів, крабів, омарів, шпротів, редьки, голландського сиру; вона судомно перекручується на пуховиках, ляпаючи
