Читати книгу - "Принц Ґаллії"

побачив, що тіло дівчини цілком накрите двома широкими плащами, з-під яких вибивалося назовні лише невеличке пасмо темно-каштанового волосся. На якусь мить він завмер, благаючи всіх святих та нечистих, щоб його страшний здогад не справдився, а потім відкинув убік край плаща.

Він знав цю дівчину. Звісно, знав…

Вродливе смагляве личко, юне, зовсім дитяче, завжди таке веселе й життєрадісне, зараз було блідим і нерухомим, мов маска. На ньому застиг вираз болю, туги і суму за втраченим життям. А на лівій скроні виднілася закипіла кров…

— Ні! Ні! — надривно закричав Філіп. — Боже, ні!…

Скоряючись наглому пориванню, він стрімголов кинувся геть від підводи, знову розштовхуючи на своєму шляху слуг. Більшість присутніх на подвір’ї вирішили, що від побаченого в нього потьмарився розум, але це було не так. Філіп чітко усвідомлював свої дії. Тепер він знав, щó робити, і був сповнений рішучості здійснити свій задум.

Філіп гарячково шукав Ґійома по всьому палацу, аж поки натрапив на нього в одному з коридорів. Побачивши меншого брата, який, стиснувши кулаки й люто виблискуючи очима, стрімко біг до нього, Ґійом спробував утекти сходами. Проте Філіп наздогнав його раніше і без жодного слова, в цілковитій мовчанці, накинувся на брата.

Ґійом був на десять років старший за Філіпа, на голову вищий і в півтора рази важчий, але Філіп мав перевагу в швидкості та спритності. Блискавичним рухом він завдав йому удару в щелепу, відтак ткнув коліном у пах. Не встиг Ґійом зігнутися, як отримав ще два надзвичайно болючі удари — ребром долоні по шиї, трохи вище ключиці, та по нирках. Наступної миті Філіп майстерним прийомом збив його з ніг і, вирішивши, що цього досить, вихопив із піхов кинджал, збираючись зарізати свого старшого і найненависнішого брата, наче свиню.

Вартові, що збіглися на шум бійки, не втручалися. Вони не почували ані найменшої симпатії до Ґійома, і тому, не змовляючись, вирішили нічого не робити, поки перевага на Філіповім боці. Проте будь-якої миті, щойно щастя усміхнеться Ґійомові, вони ладні були розборонити їх.

Розуміючи це і бачачи, що Філіп цілком серйозно збирається вбити його, Ґійом рвучко схопився на ноги. З несподіваною спритністю він ухилився від кинджала і щосили, вклавши в цей удар всю свою вагу, штовхнув Філіпа в напрямку сходів, сподіваючись, що брат не втримається на ногах і, чого доброго, скрутить собі в’язи.

Філіп і справді спіткнувся, та, на щастя, на рівному місці, не долетівши до крутих сходів. Одначе при цьому він сильно вдарився головою об кам’яну підлогу, очі йому засліпив яскравий спалах, з носа потекла кров, і він знепритомнів.

Вартові вчасно спинили Ґійома, що кинувся був добивати непритомного брата…

Філіп повертався до тями повільно та болісно. Іноді його розум частково виринала з мороку, і тоді він чув голоси, в яких виразно бриніло занепокоєння, але значення мовлених слів не доходило до його потьмареної свідомості. Він не знав, хто він такий, не знав, що з ним сталося і де зараз перебуває. Величезна кількість питань, що на них не знаходилося відповідей, викликала в нього паніку, і він знову впадав у забуття.

Лише на четвертий день, змарнілий та вщент розбитий, Філіп врешті опритомнів. Ще якийсь час він лежав у цілковитій темряві, аж поки додумався розплющити очі. Це була ще не думка, а радше усвідомлення того факту, що від здатний мислити, а отже, існує.

У кімнаті панували сутінки, та це не завадило Філіпові впізнати свою спальню. Повернувши голову й застогнавши від гострого болю, що ніби шматував його мозок на клапті, він побачив, що вікна запнуто, а на щільних червоних шторах вимальовуються прямокутники світла. Значить, там, надворі, зараз день.

„Треба розсунути штори,“ — була перша його думка, і водночас вуста промовили перші осмислені слова:

— Дайте світла… темно… Хтось тут є?

Почулися швидкі човгаючі кроки — у кімнаті він таки був не сам.

— Слава Всевишньому, нарешті! — Падре Антоніо, помітивши розумний блиск Філіпових очей, радісно й полегшено зітхнув. — Я так хвилювався за тебе, сину мій, так боявся, що ти ніколи не повернешся.

Поки панотець розсовував штори на найближчому вікні, Філіп напружено думав над його останніми словами, але без будь-яких видимих наслідків. Біль у голові не дозволяв йому зосередитися.

— І відчиніть вікно, — додав він. — Задушливо.

Дон Антоніо виконав і це його прохання. В кімнаті повіяло приємною ранковою прохолодою. Філіп з насолодою вдихнув чисте та свіже повітря, сповнене ароматами пізньої весни.

Панотець повернувся до Філіпа, присів на край широкого ліжка і взяв його за руку.

— Як почуваєшся? — стурбовано запитав він.

— Погано, — відверто зізнався Філіп. — Голова болить, млявість якась… Що сталося, падре?

— Ти сильно вдарився і, схоже, у тебе був струс мозку. На щастя, все минулося.

— Струс мозку, — повторив Філіп. — Зрозуміло… І довго я був непритомний?

— Три дні.

— Ага… — Філіп намагався згадати, як же він примудрився отримати струс мозку, але марно: його пам’ять щільно огортав густий туман забуття. — Я не пам’ятаю, як це сталося, падре. Мабуть, я дуже багато випив і зовсім не тямив себе. Більше я не буду так напиватися.

Панотець стривожено поглянув на нього:

— Що ти кажеш?! Ти ж був тверезий.

— Я? Тверезий? — Філіп розгублено закліпав очима. — Ви помиляєтеся, падре. Тоді я багато випив, дуже багато… навіть не пригадаю, скільки.

— Це було напередодні. А вдарився ти наступного дня вранці.

— Як це вранці? Хіба я вранці… Ні, не розумію. Я нічого не розумію!

— І ти не пам’ятаєш про це? — спитав панотець, пильно дивлячись йому в очі.

— Про це? Про що? — Ще одна спроба щось пригадати викликала у Філіпа новий напад головного болю. — Я нічого не пам’ятаю про наступний день, падре. Зовсім нічого. Останнє, що я пригадую, це як я пив на вечірці… А що трапилося? Що?

Дон Антоніо похитав головою: