read-books.club » Фантастика » Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus 📚 - Українською

Читати книгу - "Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus"

195
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus" автора Олександр Ірванець. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 38
Перейти на сторінку:
й чітку дію: раз-два! Круть-круть! Глобус був круглим, і цілком очевидним фактом видавалося, як далеко за обрієм знаходяться східний та західний краї держави. Одного разу — вже й не згадати коли — Ігор замислився, що, певно, і за кордоном, за межами їхньої країни, теж проживають якісь люди і в них може бути своє, інше життя. В газетах про це часом з'являлися невеликі статті, переважно у рубриці «Нотатки про їхні порядки», проте зрозуміти щось із тих статей було важко: занадто несхожим і незвичним було описуване там. Люди не могли жити так, отож той невідомий світ і справді був неправильним, хибним, злочинним. Тому не було нічого дивного, що туди нікого не пускали. Не випускали. І звідти не впускали теж.

«Ви найгірший клас!» — кричала на них маленька вчителька у школі. Віднедавна він чомусь часто пригадував ці слова, й особливо — ту нервову верескливу тональність, високий деренчливий голосочок, сердитий, роздратований, може, не так ледачими учнями, як самим життям. По тому, як учителька закінчувала свій вигук, у приміщенні класу ще кілька секунд відбивалася від білих стін дзвінка луна, потрохи стихаючи й осідаючи на зачовгану, подряпану підлогу, фарбовану якоюсь рудувато-кривавою фарбою. Після щорічного літнього ремонту підлога була липкою, фарба на початку нового навчального циклу приставала до підошов черевиків, хоча з моменту пофарбування вже минув місяць, а то й півтора. Втім, уже за кілька тижнів пофарбована підлога знову світила подряпинами, прозирала волокнистою плоттю дощок, хоча й тоді по ній ще де-не-де лишались недосохлі бульки. Якщо на таку бульку просто наступити, з неї чвиркала крапелька густої брунатної рідини, що швидко загусала. Та справжньою бідою було, наприклад, зчепившись у боротьбі з однокласником, упасти на підлогу й прокотитися по бульці ліктем чи коліном. Тоді на шкільній формі проступала масна олійна пляма, вивести яку було просто неможливо. У старших класах дехто з хлопців часом пробував прати форму в заплямованих місцях бензином чи ацетоном. Ефект від такого запирання був нульовий, але кілька наступних днів у класному приміщенні тягло сильним хімічним запахом, і сміхотливі однокласниці, показно затуляючи носи, називали невдаху «трактористом», «комбайнером» або «механізатором». Класом котився короткий гостренький смішок, маленька вчителька (вже інша, не та, що була в початкових класах) різко смикала голівкою з гулькою забраного на потилиці сивуватого волосся і, перервавши свою монотонну розповідь про взаємозамінну конвергентну валентність пасивних прикметників четвертої дієвідміни середнього роду зони лісостепу, радісно верещала: «Ви найгірший клас!»

Пізніше, уже в технікумі, він зрозумів, що ці слова будуть супроводжувати його все життя, і потрохи змирився з цим. «Ви найгірша група!» — кричали їм викладачі, але тоді Ігор уже знав, що й іншим групам вони кричать ці самі слова. «Ви найгірший підрозділ!» — кричав під час занять армійський старшина, і в куточках його духмяного рота дрібненькими загуслими крапелинками збиралася жовтувата слина. Та Ігор, одягнутий у дірявий бушлат і благенькі чоботи, вже спокійно пускав цей текст повз вуха. На той момент він давно усвідомив, що й старшині, коли він учився в школі й на старшинських курсах, це саме кричали його викладачі, яким попередньо ці слова кричали в обличчя їхні викладачі. Так само було і з вчителями, і з викладачами технікуму. Так само було по всій країні: найгірші народжували, вирощували, виховували й навчали наступних найгірших. Цей безкінечний ланцюжок тягнувся і зникав у темряві недослідженого минулого, напевно так само найгіршого з усіх можливих минулих. І саме тому в країні, яка була його вітчизною, панував цей повсюдний імлистий напівморок, просмолені трамвайні шпали сочилися крізь сірий сніг липкими й тягучими шмарклями, дерев'яні лавки у парках і сквериках були поламані й загиджені, а дерева над ними тільки пізньої весни випускали сухе рудувате листя, яке вже за кілька тижнів дірявила ненажерлива тля. Коротке задушливе літо приходило на зміну так само короткій, сповненій несподіваних заморозків весні, ще й протягом літа на три-чотири тижні поспіль міг зарядити проливний, цілодобовий дощ, від якого не було рятунку. Осінь наставала несподівано рано й на стадії остаточного виснаження різко переходила в зиму, якій, здавалося, ніколи не буде кінця. Зима ж майже ніколи не була сильною — справжні морози вдаряли навіть не щотижня. Проте зима була промозклою й виснажливою. Низьке хмарне небо часто було не розгледіти за ще нижчими туманами, що стелилися понад землею, осідаючи на обличчях людей липкими брудними випарами. Під очима проступали темні кола, губи синіли, носи й повіки вкривалися тонкими павутинками кровоносних судин, що проступали з-під попелястої шкіри. Люди, й без того не вельми доброзичливі та приязні, робились остаточно дратівливими, позирали одне на одного спідлоба, поверх піднятих комірів та з-під низько опущених на брови шапок. Так що епідемія нічого особливо не додала у стосунки між людьми, хіба що трохи оголивши і проявивши те, що давно вже лежало на дні душі ледь не в кожного.

— До речі, шановні! — перебив його роздуми підвищений тон у голосі Метелецького. — Я ледь не випустив з уваги. У нас із вами завтра… трудовий десант. Колектив театру залучається до санітарних робіт на вулицях міста. Є указ із самого верху… Звісно ж… е-е-е… — потягнув режисер свою улюблену паузу, — це все стосується насамперед сильної, так би мовити, половини нашого трудового колективу. Хоча, якщо до участі зголоситься хтось із прекрасної половини, заперечень теж не буде.

— Що це ще за такі санітарні роботи? — запитання з переднього ряду ліворуч пролунало капризним жіночим голосом.

— Пояснюю, шановні! — Метелецький раптом спохмурнів і на очах зробився нудним і старшим, ніж виглядав зазвичай. — З'ясувалося, що можливими призвідцями епі… ну, тимчасових труднощів у нашому місті, можуть бути собаки. Вуличні пси, бродячі, розумієте? Ті, які… ну… ви розумієте мене… — У словах режисера не було певності, хоч як не намагався він там її зобразити.

У передньому ряду хтось нерозбірливо зобразив розуміння голосом та кивком голови. Проте звучало й виглядало все це не вельми переконливо.

— Так от… — продовжив Метелецький, повертаючи своєму голосові щойно втрачену енергію, — сьогодні вночі спеціальні служби проведуть, так би мовити, зачистку території, а ми завтра… маємо допомогти їм… як би це сказати… привести місто в порядок…

— Тобто як це? — ще більше нерозуміння й подиву сконденсувалося в наступному питанні чи то в продовженні попереднього.

— Ну, це значить… це значить,

1 ... 12 13 14 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus"