read-books.club » Сучасна проза » Діти морських туманів 📚 - Українською

Читати книгу - "Діти морських туманів"

184
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Діти морських туманів" автора Клод Кампань. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 70
Перейти на сторінку:
час, узявшись за руки, заводять імпровізований танок — фарандолу — навколо маленьких столиків, примовляючи: «Коли в нас печуть млинці, то запрошують усіх!..»

Час від часу чути, як вихователька закликав до порядку тих, хто збився з ритму чи вийшов зі строю.

Потім уже спокійніше:

— Діти, хто взутий у чобітки, — сідайте на свої місця! — командує Крістіна. — І ті, у кого є кишеня на фартушку, — теж сідайте… І ті, у кого позолочені ґудзички, — теж… І ті, у кого картаті фартушки… І ті, на кому рейтузи…

Дітлахи стежать одне за одним дуже ретельно і водночас уважно прислухаються до слів виховательки: адже йдеться про те, щоб не пропустити своєї черги! Минає небагато часу — і от уже всі на місцях. Ніякого галасу, штовханини. Хіба що ледь чутне перешіптування. Коли їм треба вийти кудись, вони кажуть про це спокійно, не перестаючи і тут слухатися виховательки.

Осторонь принишк Міно. Я спостерігаю його, стоячи біля плитки: він гріє руки над розпеченою жерстю плити, маленький, безтурботний, щасливий чоловічок! Інші діти не звертають на нього уваги. Крістіна нічого не каже. Вона майже завжди мовчить.

У наших класах навчають дітей, немовби в грі,— цікаво й весело. Крістіна ніколи не підвищує голосу на своїх вихованців, а діти й собі ніколи не галасують. Дехто стиха щось мугикає чи розмовляє півголосом. Це майже не порушує загальної тиші. А коли треба досягти на кілька хвилин цілковитої тиші, Крістіна каже: «Пограймося в тишу!» Тоді діти кладуть голови на згорнуті руки, заплющують очі, і в такі хвилини, як кажуть, буває чутно, коли муха пролетить.

З початку навчального року діти повинні були затямити кілька основних правил і звичок: треба мити руки, вміти прибирати за собою, не кидати на підлогу папірці. Крім того, їх привчили збирати пластмасові палички, з допомогою яких вони вчаться рахувати, прикріпляти на шворці прищіпками свої свіжі малюнки, які скидаються тоді на барвисту гірлянду… В усьому іншому вони необмежені у своїй волі. Вихователька зрідка наказує їм щось, іще рідше сварить і ніколи не втрачає самовладання, навіть якщо клас зчиняє страшенний гармидер. Вона вміє управляти своїм кораблем і під час бурі з незворушним спокоєм старого бувалого моряка і, здається, щомиті ладна придумати якусь нову захопливу гру.

Того ранку я помітила, як Крістіна зробила знак Мішель, маленькій глухонімій дівчинці з нашої групи. Ця дівчинка просто розцвіла і невпізнанно розвинулася, відколи почала відвідувати наш підготовчий клас. Досі її життя було зовсім сумне. А тут, дарма що Мішель нічого не чує, їй досить того, що вона може бачити: очі заміняють їй вуха. Дівчинка наслідує інших дітей і з першого разу робить усе, як і вони, не гірше за інших.

— Ти зараз роздаватимеш дітям сніданки, — сказала Крістіна.

Мала все зрозуміла, як тільки побачила в руках учительки кошик з бутербродами. А Крістіна вже подавала їй один бутерброд.

— Це для Бруно, — сказала вона, показуючи пальцем у лівий куток класу.

Певне, Мішель ще не вміє читати по губах. Вона не почула імені «Бруно». Але дівчинка спостережлива, вона знає, що Бруно щодня приносить із собою на сніданок ванільний пиріг, а Сільвія на додачу до своїх тартинок — ще дві цукерки, а Тереза завжди гризе яблуко. Отож вона пішла прямо до Бруно, потім до Сільвії, потім до Терези. Коли вона нерішуче спинялася, Крістіна вдавала, що не помічає цього. Інші дітлахи вже махали до Мішель руками:

— Сюди, сюди…

Сьогодні Крістіна доручила роздачу сніданків Мішель, і це забрало не більше часу, ніж в інші дні. І Мішель аж сяяла вся від задоволення й гордості.

Та ось і перерва. Я стежу за Мішель очима. Вона не відходить ані на крок від Розіни, дівчинки, що живе в сусідньому з нею будинку. Мішель у всьому наслідує її, повсюди ходить за нею. А Розіна наче й не помічає її фізичної вади. Принаймні вона розуміє свою сусідку краще, ніж дипломований психолог. Хіба не Розіна підійшла до мене в той день, коли я, помітивши сльози на очах Мішель і не розуміючи причини їх, була в розпачі від своєї безпорадності. «Мішель плаче тому, що не вміє рахувати так, як я…» — пояснила мені Розіна.

На шкільному майданчику під час перерви уся ця малеча ганяє, немов із ланцюга зірвалася. Це ж так радісно й приємно — відчути врешті повну свободу.

У нас в класі грають ще в конячку: зав'язують навколо пояса кашне, і воно править за віжки. Дехто з більш владолюбних грається в учительку. Вони плещуть у долоні,— і як точно ця малеча копіює жести й вираз обличчя виховательки! Може, в них тільки трохи надмірна серйозність у погляді і гідність у манері триматися, — та хіба ж не повинні вони утвердити свій авторитет? І от уже всі інші малюки, з тих, що самі ніколи не будуть ватажками й заводіями, беруться за руки, починають танок і покірно, як отара за вівчарем, ідуть за своїм ватажком.

Ми з Крістіною мовчки обмінюємося зворушеними поглядами, але нічого не коментуємо, бо Франсуаза, яка сьогодні справді має дуже хворобливий вигляд, всунула свою маленьку холодну руку в надійну руку виховательки і не залишає нас ні на мить.

Наші малюки граються біля невисокої огорожі, що відділяє майданчик для ігор підготовчих класів від майданчика старших учнів. Звідти долітають «доросліші» крики. Там завзято грають у футбола — раз у раз чути удари по м'ячу. Мосьє Морель, директор, виконує нелегку роль судді. Він кинув на нас відсутній погляд.

«Хіба можна порівняти ваш тихий щебетливий майданчик з оцим несамовитим шарварком моїх молодих півників?» — прочитали ми в тому погляді.

Через кілька хвилин продзеленчав дзвоник. Як заведена музична скринька монотонно дограє свої останні акорди, так кілька запізнілих дитячих голосів ще долинали то з того, то з іншого боку, потім над спорожнілим майданчиком запала непорушна тиша…

* * *

Так, той ранок у понеділок, здавалося, був такий, як і всі інші ранки на початку тижня…

Ми не зустрічалися з

1 ... 12 13 14 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти морських туманів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діти морських туманів"