Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

можна говорити про «українську свідомість» князя, як і будь — кого з його сучасників. Проте скористатись незадоволенням «русинів» князь дійсно намагався, інколи йому приписують і плани створення «Руського князівства» з українських та білоруських земель під протекцією великого князя Московського. Але про все по черзі. Кар'єра Глинського при дворі йшла по висхідній — влітку 1506 року під Кльоцьком (сьогодні в Білорусії) йому вдалося здобути першу визначну литовсько — руську перемогу над кримськими татарами, після чого Менглі-Гірей на деякий час став навіть союзником Великого князівства Литовського. Утім, після смерті покровителя Михайла Глинського, великого князя Литовського Олександра, того-таки 1506 року становище нащадка Мамая в Литві погіршилося — новим великими князем став другий син Казимира Ягеллончика — Сигізмунд (Жигимонт), за яким в історії утвердилося прізвисько Старий.

Після утвердження при владі Сигізмунд І Старий поставив перед тогочасним великим князем Московським Василієм Івановичем ультиматум — повернути захоплені в останній війні землі. Після відхилення Москвою цієї вимоги сейм Великого князівства Литовського ухвалив рішення розпочати підготовку до війни. Однак саме в той час, коли шляхетське ополчення було готове виступити на Чернігово — Сіверщину, московські війська першими вторглись на білоруські землі. А на початку 1508 року Михайло Глинський підняв повстання проти великого князя Литовського. Позбавлений Сигізмундом І Старим посади маршалка двору, Глинський від'їхав у свої туровські володіння. До того ж він ще 1503 року посварився з трокським воєводою Яном Заберезинським, від котрого вимагав сатисфакції — поєдинку. Позбавлений такого права новим великим князем, Глинський узимку 1508 року власноруч помстився — «наїхав» на маєток Заберезинського і наказав відрубати воєводі голову. Шляху назад уже не було — запальний князь вирішив підняти велике повстання, залучивши на свій бік боярство Київщини та частини Білорусі. Боярству Київщини (яке очолили брати князя Іван та Василій) Михайло Глинський навіть пообіцяв відновити удільне Київське князівство. Волиняни і білоруські князі та бояри нічим особливо Глинському не допомогли. Проти бунтівника вирушив великий гетьман Литви й Русі, представник православного роду (нагадаємо — Глинський був спочатку православним, згодом католиком, а у Москві знову прийняв православ'я) Костянтин Острозький (докладніше про нього далі), який розбив союзників Глинського — кримських татар і витіснив війська клану Глинських з Білорусії. Фактично широкомасштабне повстання «Русі проти Литви» не вдалося, справа звелась до виступу самого лише клану Глинських, хай і великого (шляхта та міщани виявились патріотами свого Великого князівства — про можливі причини цього див. далі). Шукаючи союзників, Глинський звертався не тільки до татар, а й до Москви, підписавши з представником великого князя Московського Василія III дяком Микитою Моклоковим домовленість про спільні дії супроти Великого князівства Литовського. Підґрунтям цієї співпраці стає домовленість сторін про передачу бунтівному князеві всіх земель, які він зуміє відвоювати у Вільно, за умови визнання ним підданства Василію III.

Коли Глинский підписав угоду та склав у травні 1508 року присягу на вірність великому князеві Василію III, йому на допомогу прийшло велике московське військо на чолі зі ще одним перебіжчиком з Литовської Русі — воєводою князем Василем Івановичем Щемячичем. Спільно з Глинським вони намагалися захопити Мінськ, Оршу, Друцьк, Слуцьк, стару литовську столицю Новогрудок та інші білоруські й литовські міста. Тривали бойові дії і на українських землях, де повсталі взяли в облогу Житомир і Овруч. Загалом заклики Глинського не знайшли підтримки місцевого руського населення, крім слуг самого князя, ні в Білорусії, ні в Україні. Проте втручання Василія III все ж дечим допомогло.

У вересні 1508 року результати війни були закріплені компромісним «вічним миром», що містив значні поступки з боку Великого князівства Литовського. За цим миром визнавалися правочинними кордони, що постали внаслідок війн Олександра Казимировича та Івана III, увесь родинний клан Глинських здобував право вільного виїзду до Москви. Слідом за власне Глинськими з Литви вийшли князівські родини Друцьких, Одинцевичів, Жижемських, бояри Козловські, Дрожджі, Хребтовичі, Іващенцевичі, Єльці, Келбовські (всього 11 князів і 18 бояр). Михайло Глинський сподівався отримати від великого князя Московського Смоленське князівство, але не для того Василій III ліквідовував залишки удільної системи в Московській державі, щоб віддати новопридбані території своєму новоявленому васалові. Глинський образився, не отримавши Смоленська, і спробував утекти назад до Литви, через що потрапив до московської в'язниці, де просидів до 1527 року, розмірковуючи над своїм непростим життям і набираючи вагу (не політичну, а в прямому сенсі — згодом московські бояри зватимуть князя не інакше як Михайло Львович Дородний). Здавалось, фортуна знову посміхнулася князеві, коли в його 16–річну племінницю Олену Василівну шалено закохався сам великий князь Московський Василій III, котрий на той час уже відправив свою першу і набридлу йому дружину, Со- ломонію Сабурову, до монастиря. 50–річний правитель Московської держави одружився з Оленою, незважаючи на глухий протест московських князів і бояр, і навіть зробив іще більш нечуване в московській практиці — поголив бороду на догоду юній дружині. На радощах з такого приводу дядька нової цариці, князя Михайла Глинського, не просто випустили з в'язниці, а й наблизили до великого князя. Він одружився з княжною з роду Оболенських (від неї мав сина Василя, зі смертю котрого 1565 року скінчилася ця гілка Глинських).

Однак випадок, який знову підніс князя Михайла на гребінь успіху, зрештою і занапастив його остаточно. Після смерті Василія III 1533 року князь Глинський згідно з останньою волею правителя Москви став одним з регентів при Олені Глинській та трирічному спадкоємцеві престолу — майбутньому Іванові IV Грозному (великокнязівське подружжя мало ще одного сина, Андрія). Але молода темпераментна племінниця князя Михайла навдивовижу швидко після смерті чоловіка втішилася в обіймах князя Івана Овчини — Оболенського, родича дружини князя Михайла Глинського. Родинні зв'язки не завадили Івану Овчині виступити проти «емігранта з Литви», котрий почав намовляти свою племінницю розірвати зв'язок з її фаворитом і звинувачувати в «жорстокому правлінні» (як писав С. Герберштейн). Олена фактично взяла владу в Московській державі у свої руки, відправивши власного дядька до в'язниці — аби не набридав порадами і не надто втручався в боротьбу за владу. Там князь Михайло

Глинський, якого звинуватили в тому, що він отруїв Василія III і хотів «видати литовцям родину великого князя» (абсурдність цих звинувачень була очевидною і тоді, і тепер), і помер того-таки року, можливо, від голоду. Так Олена Глинська стала першою повноправною правителькою Московської держави, безжально розправившись із боярською опозицією і провівши важливі реформи. Зокрема, саме за її