read-books.club » Пригодницькі книги » Маленькі дикуни 📚 - Українською

Читати книгу - "Маленькі дикуни"

248
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Маленькі дикуни" автора Ернест Сетон-Томпсон. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 83
Перейти на сторінку:
— високе, сухе, захищене пралісом.

Ян був у захваті, і цей захват передався Семові — він вже було поривався будувати, та Ян сказав:

— Семе, ми будемо індіанцями, а не білими мисливцями. Індіанці значно спритніші.

— Дурниці, — відповів Сем. — Тато казав, що білий вправніший за індіанця.

— Дурниці! — спалахнув Ян. — Білому мисливцю годі шукати слід ноги в мокасині на гранітній скелі. Білий мисливець не виживе у лісі, маючи лише ніж. Білий мисливець не вміє стріляти з лука і ловити звірів саморобним сільцем! Йому не під силу зладнати човника з березової кори.

Трохи випустивши пару, Ян повів далі:

— Семе, ми ж хочемо стати найкращими мисливцями? Тоді давай жити, як справжні індіанці, й робити все, як вони.

Сем погодився «спробувати» — пропозиція була вельми заманливою.

Тоді Ян нагадав:

— Індіанці живуть у тіпі. Тож і нам слід поставити тіпі!

— О, це було б чудово, — сказав Сем, який бачив на картинках житла індіанців. — А з чого ми його зробимо?

— От слухай, — відповів Ян. — Індіанці з долин роблять тіпі зі шкур, а індіанці, що живуть у лісах, будують житла з березової кори — повчав Ян, задоволений тим, що настала його черга керувати.

— Але ж тут не знайдеш ні шкур, ні березової кори навіть на тіпі для бурундука, щоб той гриз у ньому горішки.

— А ми візьмемо кору в’яза.

— Тоді інша справа. — відповів Сем. — Узимку ми зрубали багато в’язів, і тепер легко можна зняти з них кору. Але спершу розробімо план.

Янові така пропозиція здалась дуже слушною — сам би він до цього не додумався, Сема ж було привчено працювати обдумано.

Ян накреслив на гладенькому стовбурі контур індіанського тіпі, як він його пам’ятав.

— Ось таке воно за формою. Жердини трохи висунуті, тут отвір для диму, внизу — двері…

— Схоже на те, що ти його ніколи не бачив, — одразу в лоб видав Сем. — А втім, спробуємо. А який розмір?

Вирішили, що цілком вистачить будівлі восьми футів заввишки і завширшки. За декілька хвилин Сем зрубав чотири десятифутові жердини, обтесав їх, а Ян переніс на галявину біля струмка.

— А чим їх зв’язувати? — запитав Ян.

— Мотузком, чим же ще!

— Ні, мотузок не годиться, ми все маємо брати з лісу.

— Придумав! — вигукнув Сем. — Коли тато городив тин навколо саду, то зв’язував кожну пару кілків угорі вербовою лозиною.

— Як я міг забути! Точно! — зрадів Ян.

І хлопці миттю взялись до роботи. Вони силкувались зв’язати докупи верхні кінці жердин гнучкими вербовими лозинами, та в них нічого не виходило — лозини розповзались, щойно їх відпускали. Слизькі прутики раз у раз зісковзували й падали на землю. Хлопці вже було зовсім втратили надію і думали поскріплювати бруси трав’яними джгутами, як раптом почули в себе за спинами чиєсь невдоволене фиркання. Вони обернулись і побачили Вільяма Рафтена, який стояв, заклавши руки за спину — в такій позі, ніби стежив за ними не одну годину. Хлопці сторопіли. Рафтен мав звичку з’являтись там, де щось затівалось і ця справа йому не подобалась, і ніщо не зупиняло його висловити своє невдоволення. От і зараз хлопці завмерли, затамувавши подих в очікуванні реакції Вільяма Рафтена. Звісно, коли б вони гаяли отак робочий час, він розгнівався б і відіслав їх додому, але ці години були відведені їм на розваги. Тому Рафтен лиш запитливо подивився на них і протяжно гукнув:

— Агов, хлопці! (У Сема відлягло від серця: батько сказав би «харцизяки», якби сердився.) — Навіщо марнуєте час? (У Яна похололо в грудях.) Для чого робите дурну роботу, зв’язуючи лозою оцю штуковину? Все одно лоза не триматиме. Краще наробіть перевесел або візьміть уже мотузку в сараї.

Хлопці зітхнули з полегшенням, але навіть дружнє звернення Рафтена могло обернутися добрячим прочуханом, тому Сем прикусив губу в очікуванні. Та Ян пояснив:

— Правила забороняють користуватися тим, чого не мають індіанці або чого не можна знайти в лісі.

— То он воно що! — сказав Вільям, ніби це його дуже здивувало. — Зрозуміло! Ходіть за мною!

Він заглибився в ліс, щось розшукуючи, і нарешті зупинився перед низькорослим чагарником.

— Що це, Яне?

— Не знаю, сер.

— Нумо, подивимось, чи стане тобі сил — зламай гілочку.

Ян спробував. Серцевина ламалась без зусиль, зате кора здавалась міцнішою за шкіру, і в хлопця забракло сили, щоб відірвати навіть вузеньку смужку.

— Це шкіряне дерево, — пояснив Рафтен. — Індіанці завжди ним користуються, і ми ним користувались, як оселилися тут.

Оце так допомога замість прочухана! Все пояснювалось тим, що це був «час для забав». Рафтен пішов, але на прощання нагадав:

— Через півтори години треба годувати свиней.

— От бачиш, — сказав Сем, задоволено усміхаючись, коли Рафтен пішов, — батько зовсім не злий, коли зроблена робота. І як я сам не дотумкав про це дерево! Мені ж не раз розповідали, що коли не було мотузок, використовували це дерево. А індіанці зв’язували лозинами бранцям руки.

Хлопці поздирали кілька смужок лика зі шкіряного дерева і міцно зв’язали вгорі чотири жердини. Потім поставили їх вертикально і розсунули внизу так, що вийшов каркас тіпі або, правильніше, вігвама, бо житло планувалося покрити корою.

Потім вони вирізали з верби довгу гнучку лозину завтовшки в дюйм і, зігнувши її в обруч, прив’язали лозинами шкіряного дерева до кожної жердини на висоті чотирьох футів од землі. Вирубали ще чотири коротших жердини, вбили їх у землю, а верхні кінці прикріпили до

1 ... 12 13 14 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленькі дикуни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маленькі дикуни"