Читати книгу - "Вигнанці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Двоє з королівських гвардійців, височенні молодці в синіх мундирах, які чергували в цій частині палацу, були свідками марного клопотання гугенота. Вони підійшли до нього і брутально урвали хід його думок.
— Ну, «молитовник», — похмуро промовив один із них, — забирайся-но звідси.
— Не можна сказати, щоб з тебе була окраса королівського саду, — крикнув другий, погано вилаявшись. — Що ти за цяця, що відвертаєш ніс від релігії короля, чорт би тебе взяв!
Старий гугенот гнівно й з глибоким презирством глянув на варту і повернувся, наміряючись іти геть, як раптом один з гвардійців штовхнув його в бік кінцем алебарди.
— Ось тобі, собако! — гукнув він. — Як ти смієш так дивитися на королівського гвардійця!
— Діти Веліала, — вигукнув старий, притискуючи руку до бока, — коли б я був на двадцять років молодший, ви не насмілилися б так поводитись зо мною.
— А! Ти ще виригаєш отруту, гадино? Годі, Андре! Він загрожував королівському гвардійцеві. Хапай його й тягни в караульню!
Солдати, покидавши зброю, напали на старого, та хоч обидва були високі й здорові, їм не дуже легко було упоратися з ним. Суха постать гугенота з довгими мускулястими руками кілька разів видиралася з рук насильників; аж коли старий почав уже задихатись, втомленим солдатам удалось нарешті, скрутивши йому руки назад, подухати гугенота. Та ледве вони дістали таку жалюгідну перемогу, як грізний оклик і шпага, що блиснула перед очима, примусили солдатів звільнити полоненого.
Це був капітан де Катіна. Скінчивши ранішню службу, він вийшов на терасу і несподівано опинився свідком ганебної сцени. Побачивши старика, він здригнувся і, вихопивши з піхов шпагу, кинувся вперед так несамовито, що гвардійці облишили свою жертву, причому один із них, задкуючи від загрозливого леза, послизнувся і впав, тягнучи за собою товариша.
— Негідники! — гримів де Катіна. — Що це значить?
Гвардійці насилу звелись на ноги, дуже зніяковілі.
— Дозвольте доповісти, капітан, — промовив один із них, віддаючи честь, — це гугенот, який образив королівську гвардію.
— Король відхилив його прохання, капітан, а він тупцяється на місці.
Де Катіна зблід від люті.
— Значить, коли французькі громадяни приходять звертатись до владаря їх країни, то на них повинні нападати такі швейцарські собаки, як ви? — закричав він. — Ну, заждіть же!
Він витяг із кишені маленький срібний свисток, і на цей різкий заклик з караульні вибіг старий сержант з півдюжиною солдатів.
— Ваше прізвище? — строго спитав капітан.
— Андре Меньє.
— А ваше?
— Ніколас Клоппер.
— Сержант, заарештувати Меньє і Клоппера.
— Слухаю, капітан! — одрубав сержант, смуглявий посивілий солдат, учасник походів Конде і Тюренна.
— Віддати їх сьогодні ж під суд.
— На якій підставі, капітан?
— Як звинувачених у нападі на старого поважного громадянина, що прийшов з проханням до короля.
— Він сам признався, що гугенот, — в один голос виправдовувались звинувачені.
— Гм!.. — сержант нерішуче смикав свої довгі вуса. — Накажете так формулювати обвинувачення? Як угодно капітанові…
Він злегка знизав плечима, ніби сумніваючись, щоб із цього вийшло щось путнє.
— Ні, — сказав де Катіна, якому нараз спала щаслива думка. — Я обвинувачую їх у тому, що вони, кинувши алебарди під час перебування на варті, з'явились переді мною в брудних і розтріпаних мундирах.
— Так буде краще, — зауважив сержант з вільністю старого служаки. — Грім і блискавка! Ви осоромили всю гвардію! Ось як посидите годину на дерев'яному коні з мушкетами, прив'язаними до кожної ноги, тоді добре затямите, що алебарди повинні бути в руках у солдатів, а не валятися на королівській галявині. Взяти їх! Слухай! Направо кругом! Марш!
І маленький загін гвардійців рушив у супроводі сержанта.
Гугенот мовчки й похмуро стояв осторонь, нічим не виявляючи радості від несподівано щасливого для нього кінця; але коли солдати пішли, він і молодий офіцер швидко підійшли один до одного.
— Аморі, я не сподівався бачити тебе!
— Як і я, дядю. Скажіть, будь ласка, що привело вас у Версаль?
— Вчинена мені несправедливість, Аморі. Рука нечестивих тяжить над нами, і в кого ж просити захисту, як не в короля?
Молодий офіцер похитав головою.
— У короля добре серце, — промовив де Катіна. — Але він дивиться на світ тільки крізь окуляри, надіті йому камарильєю. Вам нема чого сподіватися від нього.
— Він майже прогнав мене з очей геть.
— А спитав ваше ім'я?
— Так, і я назвав себе. Молодий гвардієць свиснув.
— Ходімо до воріт, — сказав він. — Ну, коли мої родичі приходитимуть сюди й заводитимуть суперечки з королем, моя рота незабаром залишиться без капітана.
— Король не добрав, що ми родичі. Але мені дивно, небоже, як ти можеш жити в цьому храмі Ваала, не поклоняючись кумирам.
— Я ховаю віру в серці.
Старик серйозно похитав головою.
— Ти йдеш по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнанці», після закриття браузера.