Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

— Буду радий.

Цікаво, від чого має бути радість?

— У нас на кухні ремонт. Сусіди зверху залили. Мама сказала, щоб я купила дві бляшанки білил. А вони ж, мабуть, важкі?

Ігор ніколи не носив бляшанки з білилами, ваги їхньої не знав, але енергійно закивав у відповідь: мовляв, справа ясна, вага неймовірна, без чоловічої сили, самі розумієте…

— Ось господарчі товари. Через вулицю… Бляшанки виявилися значно легшими, ніж думалося

Ігореві, отож підриватися йому не довелося. І все ж коли йшли від магазину до будинку, Настя постійно виявляла жіночу турботу, схвильовано запитувала:

— Вам не важко?

Питання безглузде. Ну, скажімо, Ігор і погодиться: так, важко. Що вона робитиме? Підхопить бляшанку й понесе сама? Ні, такі самі важке не піднімають. Такі самі цвяха не заб’ють, коня на скаку не зупинять, в хату, що горить, не ввійдуть. Для того у них голови існують — закохані і безвідмовні. Але зате вже подивляться так, немов карбованця подарують, тут класик має рацію. І цього, вважав Ігор, для них цілком досить, бо у нього не вистачило фантазії уявити собі вродливу — дуже вродливу! — жінку, яка несе, наприклад, що? — ну, ті ж бляшанки з білилами.

Сказано: де ви, лицарі? А лицар — ось він, Бородін на прізвище, сильний, ловкий, стрункий, безстрашний.

Проте поцікавився дорогою:

— Як справи в школі? Двійок нема? — отак жартома і спитав.

А зміст у запитанні є. Якщо погано вчиться, значить— не без допомоги лицарів, які інколи й раді допомогти, підказати, дати списати, а не можуть. Контрольна, наприклад. Чи біля дошки дівчина плаває. Ігор хотів з’ясувати, чи не належить часом навчання до того ж розряду, що і входження в хату, яка горить, зупинення коня на скаку і носіння білил Кутузовським проспектом? Соціологічний експеримент.

— Які двійки? — подивилася, наче карбованця відняла. — Я йду на медаль.

Я йду на медаль. Ти йдеш на медаль. Ми йдемо на медаль.

— Ходімо разом?

— Куди?

— На медаль.

Засміялась. У нього з почуттям гумору — все гаразд.

— А ви що, також з тієї ж нещасної категорії “гордість класу”?

— З неї, хай йому грець…

— Небагато лишилося мучитися. Менше року…

Нічого дивного: звичайнісіньке кокетування двох симпатичних відмінників. Ми такі втомлені, такі вимучені, немає нам відпочинку!

Тим часом вони прийшли. Пройшлися статечно подвір’ям — мимо пісочниць, повз юних мам і молодих бабусь з колясками, повз вервечки приватних автомобілів, мимо стареньких бабусь-пліткарок — “Здрастуйте! Як поживаєте? Добрий вечір!” — повз ще якісь ящики, баки, темні тунелі-підворітні, складену штабелями цеглу тощо, повз усе, що властиве затишному розумінню слова “подвір’я”, про яке ми давно забули у наших нових, просторих, архітектурно елегантних кварталах. Ігор, втім, пам’ятав. Він сам виріс в подібному дворі біля Сокола і тепер дивився на все зі смутною посмішкою пізнавання, з розуміюче-млосною посмішкою людини, яка випадково побачила свої дитячі коротенькі штанці.

Вдома нікого не було.

— Мама буде пізніше, а тато у відрядженні, — повідомила Настя.

Ігор відніс бляшанки на кухню, яка виглядала досить сумно: покриті газетами столики, шафочки, плита, загорнутий в ганчірку плафон під стелею, в кутку — насос з розпорошувачем — для побілки. Білил може не вистачити, професійно оцінив Ігор: минулого року і в них ремонт відбувся, тож деякий досвід у нього є. Подумав: поділитися з Настею міркуваннями? Вирішив: пізніше, перед відходом. Тоді з’явиться привід приїхати ще раз і ще раз побувати в приємній і необтяжливій ролі лицаря, що допомагає носити бляшанки.

Запропонував:

— Може, підемо в кіно?

Але Настя пропозицію не прийняла.

— Наступного разу. А зараз я вам зварю каву, я чудово варю каву, і ми послухаємо музику.

Чудовий варіант! Кращого не придумаєш! Тим паче, що “наступного разу” вже обіцяно.

Пили каву — Настя, звичайно, перебільшила свої здібності, та хіба в цьому справа? — слухали музику. Колекція платівок у Насті чудова. “Відвальна”, як сказав би Пащенко, що означало: побачити і “відвалитися”, як неживий, — від завидків і захвату. Потанцювали, добре що це він непогано вмів, а вона вже — годі й казати. Інакше і бути не могло: вміння “відвально” танцювати належало, на думку Ігоря, до наперед намальованого ним образу Насті, красуні дівчини, святої заступниці мандрівного лицарства.

Однак, як Ігор ще й минулого разу угледів, дещо з образу випадало. Ось і зараз: говорили, танцювали, коробку шоколадного “Асорті” майже спорожнили — все йшло досить гладко, а перед його відходом, він уже стояв біля дверей, Настя несподівано запитала:

— Вас щось непокоїть, Ігорю, чи не так?

Ось тобі й маєш! Мама рідна, татусь інженер, найкращий друг Пащенко, інтелектуал і стрибун у висоту, — ніхто нічого не помічав. А дівчина Настя з ходу помітила.

А що помітила, питається? Що нас непокоїть, хвилює, спати по ночах не дає? Втім, спимо наче нормально, отже, даруйте, помічати нічого…

Ти хоч сам з собою будь відвертий, товаришу Бородін, себе не обдурюй. Адже знаєш, що котрий вже день живеш подвійним життям чи, точніше, двома життями. Один Ігор Бородін ходить у школу на заняття, вчить уроки, дивиться телевізор, сидить у гостях у гарної дівчини Насті, жартує з другом Валерою, веде бесіди з батьком про прочитані книжки. А інший Бородін, його таємний двійник, йде по Русі з торбиною, дивиться по сторонах, бачить те, що бачить, шукає зміст життя.

А може, він себе шукає?..

Навіщо ти пішов туди, навіщо переступив хиткий кордон двох часів? Що ти, власне, втратив у цей рік, у цю осінь, на цій дорозі? Що тобі треба від старика Ледньова, від Пелікана? Пригод тобі не вистачало? Та не любиш ти пригод, тільки потайки мріяти про них і здібний, а як дійде до Діла…