Читати книгу - "Миколаївське небо"

на зразок віяла, перетворившись в незамкнутий диск-напівбублик. Не вистачало сектора градусів у сорок-сорок п’ять. Єнот жбурнув його пласким боком під ноги; розкрите віяло дивним чином зависло в двадцяти сантиметрах над мокрим піском. Під вагою Єнота він просів ще сантиметрів на п’ять.

Серфери з усього пляжу давно вже стояли на ногах, перетворившись у глядачів. Встала й Ольша. Віддалік, ні у що не втручаючись, застигли Римас і Кейсі.

Єнот, являючи собою щось середнє між серфером і скейтбордером, нісся над хвилями. Пінні верхівки хльостали віяло, розсипаючись світлими бризками, від чого воно танцювало під ступнями Єнота, наче норовистий кінь.

— Ч-чорт! — тихо лайнувся Римас. Ольша перехопила його погляд — удалині стояв чоловік з відеокамерою і знімав погоню на плівку. Напевно із самого її початку. Секундою пізніше його помітив і Сеня, і пронизливо свиснув.

Чоловік з камерою припинив зйомку і кинувся навтьоки. Сеня, Паха й Єнот, що заковзав напереріз до берега (мабуть, камера була важливішою від втікача Куні) спробували наздогнати його, та марно: неподалік стояла зелена «Смуга», машина, як відомо, потужна й швидкохідна. Чоловік з камерою блискавично стрибнув за кермо, і тільки його й бачили. Куню, що благополучно втік разом з дошкою, він підібрав за кілька хвилин у всіх на очах.

Лиця в Сені і Єнота стали наче кам’яними (у Пахи воно інакшим не бувало). Компанія серферів якось раптом відразу витягнулася півкільцем, повільно насуваючись.

— Що ви з ними не поділили, хлопці? — не без погрози пролунало перше запитання.

Перше й останнє. Інших не виникало — Паха похмуро дістав вінчестер. Хрускіт затвора мав властивість миттєво протвережувати.

Сеня взяв Ольшу за руку, Єнот підхопив одяг і спустілі сумки. Ні на Римаса, ні на Кейсі ніхто навіть не глянув, видно, їм нічого було розкриватися.

Ольша обернулася й безпомічно глянула на засмаглу строкату юрбу. Так і не вдалося стати частиною неї. А хотілося.

Ще здалеку стало помітно, що «Оксо» понівечили до невпізнанності. Скло й фари, щоправда, лише покрилися дрібного мережею тріщин, але вціліли, зате по корпусу 1 мов кувалдами молотили. І шини порізали І на жмути.

— Так! Чудово… — процідив Сеня. — Хвилин І на двадцять, не менше. Тепер їх точно не І наздогнати.

Квапитися хірурги відразу перестали. Взагалі, навіть зробивши помилку, Сеня з Єнотом ніколи не злилися й не ремствували. Намагалися виправити по можливості швидше й докладали до цього всіх зусиль.

Покалічені дверцята спільними зусиллями вдалося трохи відчинити, точніше підняти. Усередину просочився Паха, зробившися пласким, як дошка. Він торкнув щось на пульті й поспішно покинув машину.

Поранена «Оксо» ожила. Мутними плівками «потекло» скло, з покришок лахміттям почала відвалюватися ушкоджена гума, захрумтів, випрямляючись, метал. Вм’ятини пропадали. Автомобіль відновлювався на очах.

— Що це Паха там сотворив? — буденно запитала Ольша. Здивування цього разу не було.

Сеня пояснив:

— Задіяв програму машинної регенерації…

От так. Машинна регенерація. Ніби в ящірки: відтоптали хвіст, ну й дідько з ним. Новий виросте.

Ольша зітхнула. Адже насправді перед нею стояла втілена смерть усіх станцій техобслуговування. У вигляді кнопки на панелі кермування і якоїсь крихітної коробочки в надрах інопланетного автомобіля.

Сеня не помилився з часом: за двадцять дві хвилини «Оксо» знову став як новенький.

— Їдьмо…

Незважаючи на видимий спокій і незворушність, настрій у хірургів було надзвичайно огидний.

— Скажи, Сеню, — запитала Ольша, дивлячись просто в бісмаркові окуляри, — чому з «горіха» машина виростає повністю за десять хвилин, а регенерує вдвічі повільніше?

Сеня помовчав, потім буркнув:

— Це до Єнота. Він спец…

— Програми різні, — зітхнув Єнот. Напевно, він не міг второпати, як можна не знати таких простих речей. — Різний рівень складності: чи рости за готового програмою з форсажерами, чи відслідковувати ушкодження й заново створювати програму. Та й енергії на регенерацію разів у сім більше йде…

Ольша зітхнула. Ембріомеханіка… Слово якесь неживе.

Зелену «Смугу» дорогою вони так і не наздогнали. Що, власне, й очікувалося.

У Ялту в’їхали вже затемна. Нічне небо атакували міріади вогнів по всьому узбережжю, темінь висіла тільки зверху, над горами, а в місті потоки електричного світла захльостували кожну вулицю.

— До «Ореанди»? — запитав Єнот.

Сеня кивнув.

«Оксо» звернув на вулицю Гоголя й покотив уздовж канала, куди люди сховали жваву гірську річечку Учансу.

Вони припаркувалися на стоянці між «Фордом-Венера» і низенькою пальмою біля тротуару. Пальма дуже була схожою на дитячу іграшку.

— Товстий! Перевір номер і ресторан. Потім повертайся.

Ольші Сенин наказ нагадав шкільні задачки з програмування. «Взяти кулю зі смугастої урни…»

Паха безмовно пішов до шикарного порталу, дорогою «переодягтись» в денді-стилягу, аж до хризантеми в петлиці. Швейцар на дверях поклонився йому, немов арабському шейхові, набитому нафто доларами.

Ольша хихикнула: якщо Паха сотворив кредитку із власної тканини, швейцар пошиється у дурні, бо Паха тканинами не розкидався, навіть гільзи після стрілянини втягував у себе.

Повернувся він дуже швидко. Похитав головою — мовляв, немає ніде.

Єнот рушив машину. Емоції вони із Сенею стримували.

Майданчик перед будинком на Манагарова освітлював стародавній ліхтар на металевому стовпі а-ля Лондон, дев’ятнадцятий вік. Тільки не газовий, а електричний. І яскравий, наче галогенна фара.

Тільки-но вони покинули «Оксо», не встигнувши навіть опустити двері, збоку, з— за дерев, хтось прокричав:

— Руки! Ви оточені. Стріляємо без…

— Ліхтар! — шепнув Сеня. Паха похмуро дістав вінчестер. Тихе «Пок!» замість звичайного «Ду-дут!» потонуло в гуркоті трьох пострілів з вогнестрілки. Ліхтар бризнув осколками матового скла й відразу запала напівтемрява, ледь розсіювана світлом у кількох вікнах.

Ольшу миттєво й дбайливо вклали на асфальт. «Не ворушися», — прошептала їй на вухо неясна тінь голосом Сені й зникла. Немов би хтось чаклував. Щойно була поруч, а наступної секунди вже нікого не залишилося.