Читати книгу - "Покоління джинс. Втекти з СРСР"

— Наступного року я вже буду дуже далеко, — сказав Гія жінці з червоною помадою на губах і чемно забрав у неї документи. Взяв аркуші під пахву і ще до виходу на вулицю запалив цигарку. Потім перейшов дорогу і перед тим, як піти по мосту, на хвилинку зупинився, спокійно викинув документи в Куру і продовжив дорогу. Потім у якогось перехожого спитав час і зайшов у тролейбус. Він мав побачити братів і знав, що в цей час ті мали бути вдома — вже був час обіду, а брати зазвичай обідали з родиною.

Двері відчинив Паата і запросив Гію до великої столової зали, де за круглим столом сиділи господарі. Підвівшись, вони привітались із Гією. На диво, він не був голодний, та все ж не відмовив батькові братів і сів за стіл. Батько і під час обіду читав газету, на якій великими літерами іншої мови було написано назву «Правда», хоча в цієї газети насправді не було жодного зв’язку з правдою. Старший син, посміхаючись, сказав батькові:

— Якби в цій газеті писалась правда, вона б не коштувала п’ять копійок?!

— У радянській газеті я читаю лише іноземні новини, — пан Важа зняв окуляри і посміхнувся сину у відповідь.

А той все одно не відставав від батька:

— Радянські новини тебе не цікавлять?

— Радянські новини я зазвичай слухаю на «Голосі Америки», — так само посміхаючись, сказав пан Важа, і всі засміялись, — так простіше дізнатись правду.

Певний час ніхто не порушував тишу, допоки знову голова сім’ї не спитав у синів:

— А чи не запропонувати гостю випити? Аби потім не казав, що годували сухим обідом.

— Щиро дякую, але я дуже поспішаю, — сказав Гія і подивився на братів.

— Якщо поспішаєш, вип’ємо швидко, чи не нам вирішувати?! — зрадів пан Важа.

— Мені дійсно час іти, — сказав Гія, підвівся і знову подивився на братів, — я ненадовго забіг до хлопців.

— Отакі ви — сьогоднішня молодь, — знову посміхаючись, сказав пан Важа, — добре, що не в Америці живемо і тут її купити не можна, а то пили б кока-колу замість вина.

Пан Важа махнув рукою й підвівся. Гія ще раз подякував господарям і опинився наодинці з братами у їхній кімнаті.

— Я вже готовий, документи свої пустив рікою, — сказав Гія спокійно, але дуже невпевнено, й чекав на реакцію хлопців.

— Мабуть, Куру маєш на увазі, — пожартував Кахабер, а Паата із дуже серйозним обличчям спитав Георгія:

— Паспорт залишив?

— Залишив. Ви що зробили?

— А що ми мали зробити?

— Ви ж мали зустрітися з тим ченцем.

— Зустрілись.

– І що?

— Поки нічого не казали. За кілька днів він приїде, тут і скажемо.

— Він погодиться?

— Ще не знаємо.

— Він повинен погодитись. Чернець нам дуже потрібен. Зброю в літак має занести він.

— Знаємо. Нас усіх обшукають.

— Цього літа, коли ми летіли до Москви, якийсь священик летів нашим рейсом, і ми спеціально звернули увагу — його взагалі не обшукували і поводились із ним з більшою повагою, аби люди бачили…

— Знаю. Зараз це їх влаштовує, тому той чернець нам дуже потрібен. Я вже остаточно вирішив і в будь-якому разі їду. Вже точно знаю, що тут роботи у мене ніколи не буде.

— А якщо я матиму роботу, яка користь?! Сімнадцятий рік навчаюсь, і на місяць мені даватимуть сто двадцять карбованців, та й то понижуватимуть іноді.

— Пішов я, — перебив Паату Гія й підвівся. Попрощався з обома й вийняв цигарку:

— Одразу й покурю на вулиці.

— Наприкінці тижня матимемо відповідь ченця і дамо тобі знати.

— Чекатиму.

Піднявши руку, Гія ще раз попрощався з братами й пішов.

Двері відчинила дружина. Гія спочатку поцілував Манану в щоку, а потім вийняв з кишені ліки для дитини, простягнув дружині з щасливим обличчям і присів на стілець:

— Як він?

— Спить.

— Завтра і гроші будуть.

— Мабуть, на роботу тебе прийняли з такою радістю, що першу зарплатню одразу завтра дають.

Гія посміхнувся.

— Мені відмовили.

— Документи забрав?

Гія кивнув на знак згоди.

— Дай мені, я збережу. Може, коли-небудь згодиться.

— Де збережеш?

— Покладу під твої «левіси».

Гія уважно подивився на дружину, намагаючись вгадати, чи вже знала Манана про долю тих джинсів, та нічого не побачив й сміливо відповів:

— Немає в мене більше документів.

— А де вони?

— Мабуть, уже в Баку.

Тепер посміхнулась Манана:

— Якщо ти їх пустив Курою, навіть до Руставі не дійшли б ще твої документи, і якщо ти передумаєш, можеш зустрічати їх там.

— Не передумаю. Все вже вирішено.

— А як щодо нас?

— Я через вас їду, то не лишу ж вас тут? Спочатку я поїду, а потім, звісно, вас відвезу…

— Як?

— Поки не знаю.

— Та поїхати ти вже остаточно вирішив?

— Вирішив.

— Мабуть, поїдеш у тих нових «левісах».

Манана не посміхнулась, та Георгій все одно сильно розізлився через цей жарт, як це зазвичай роблять чоловіки, і встав. Вийняв цигарку, припалив, потім загасив і гримнув вхідними дверима — через злість він просто забув про сплячу дитину.

Потім, 18 листопада 1983 року, у невдало захопленому літаку, коли Гія отримав кілька куль, серед яких одну смертельну, мабуть, до останньої миті він згадував ту ніч, коли маленькому Георгію показав зорю, промовивши: «Коли скучиш за мною, відшукай