Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дизма сів. Цей граф справляв на нього жахливе враження, в якому були і страх, і відраза, і цікавість, і співчуття.
— Чув, — тягнув граф, облизуючи кінчиком язика рухливі безкровні губи. — Чув. Напевне, ви якесь велике цабе, і через те той лайдак притягнув вас сюди. Як джентльмен, вважаю за свій обов’язок застерегти вас, що мій коханий зятьок — справжній злодій.
— Але про кого це ви кажете, графе? — здивувався Дизма.
— Про кого? Ну, про цього ж гевала, про Леона Куника.
— Про пана Куницького?
— Сто чортів! — заверещав граф. — Що за Куницький? Який Куницький? Звідки Куницький?! Куницький — це славетне шляхетське прізвище, яке та п’явка привласнила собі! Украв, розумієте? Украв. Звати його просто Куник! Я сам перевіряв. Син прачки Геновефи Куник і невідомого батька. Отак-то, добродію, графиня Понімірська, внучка княгині де Реон, тепер пані Куникова.
— Не розумію, — обережно почав Дизма, — виходить, ви, пане граф, — швагер панові Куницькому?
ГІонімірський аж підскочив, наче його швайкою шпигонули. Безкровне обличчя його враз налилося краскою.
— Замовкніть! Замовкніть, ви!..
— Перепрошую, вельми перепрошую, — сторопів Дизма.
— Не смійте ніколи називати при мені того мерзотника інакше, ніж Куник, лайдак Куник, плутяга Куник! Ніякий він не Куницький!.. Мій зять — паршивий лихвар і шахрай Куник, хамський байстрюк Куник! Ку-ник! Куник! Зараз же повторіть: Ку-ник! Ну!..
— Куник… — пробелькотів Дизма.
Понімірський вгамувався, сів і навіть усміхнувся.
— Ви цього не знали? Мій Брут теж не знав і навіть лащився до мого зятька, аж доки той не штурнув його носаком. Тварюка!
Замислився і додав:
— Обидва: і Куник — тварина, і собака — тварина… Зрештою, я й сам тварина…
Зненацька зайшовся реготом.
— Вибачайте мені за щирість, але й ви, пане, тварина.
Він усе сміявся, і Дизма подумав:
«Це причинний».
— Ви гадаєте, що я божевільний? — ГІонімірський раптом схопив Никодима за руку і нахилився до самісінького його обличчя.
— Ні, — непевно відказав Дизма, — що ви, боронь боже…
— Не відпирайтесь! — крикнув граф. — Я знаю! А втім, напевно, Куник попередив вас. Чи, може, моя сестра? Признайтесь, бо кінець кінцем із цим кабаном, з цим шакалом і вона втратить порядність. Що Ніна вам казала?
— Та ніхто нічого мені не казав.
— Ніхто?
— Даю слово, — запевнив Никодим.
— Видно, думали, що ви не матимете честі познайомитися зі мною. А ви знаєте, що вони заборонили мені приходити в палац? Наказали годувати мене окремо! Я не можу покинути парку, бо Куник велів слугам бити мене киями, якщо я вийду.
— Але чого?
— Чого? А того, що йому незручно, мої шляхетські манери прикро вражають цього вискочня, цього праччиного байстрюка; того, що я тут маю бути хазяїном, а не цей нікчемний приблуда: він не може перенести, що я, справжній господар Коборова, я, нащадок шляхетського роду, повинен бути паном у нашому споконвічному родовому гнізді!
— То пан Куниць… пан Куник узяв Коборів у посаг за вашою сестрою?
Понімірський затулив обличчя рукою і мовчав. За хвилю Дизма помітив, що по довгих, неймовірно довгих пальцях графа течуть сльози.
«Що за дідько?!» — вилаявся він у думці.
Песик почав настирно скавучати і дряпати лапками по штанях свого хазяїна. Той вийняв напахчену шовкову хусточку, витер очі і мовив:
— Вибачте. У мене трохи розладнані нерви.
— Прошу, прошу… — почав Дизма.
Граф скривився в ущипливій посмішці:
— Що там ви просите? Ви, як там вас звати, подобаєтесь мені, от я й плачу. Англійці в таких випадках кажуть… А втім, ви, либонь, не розумієте по-англійськи?..
— Не розумію.
— От і чудово, — зрадів Понімірський. — Мені не хотілося б завдавати вам прикрощів — полюбив я вас! — Він кінчиками пальців поплескав Дизму по плечу. — Тому як тільки мені закортить вас вилаяти, я зроблю це по-англійськи. Добре?..
— Гаразд, — покірно відповів Никодим.
— А проте річ не з цьому. Мушу вам сказати, що хоч Куник шахрай, хоч він і видурив у моєї родини Коборів, але ви не повинні обкрадати його, бо я ще колись подам на нього в суд, маєток відберу, зятька запроторю до буцегарні, а Ніну візьму під особисту опіку. Котра година?
Дизма дістав годинник.
— Пів на восьму.
— Що? Вже? Гай-гай, то я мушу йти у свій флігель, бо пізніше мені не дадуть вечеряти. Прощавайте. Шкода, я хотів ще розказати вам багацько дечого. Приходьте сюди завтра о цій же порі. Прийдете?
— Добре, прийду.
— І ще одне. Нікому не признавайтеся, що бачили мене й балакали зі мною. Боронь боже! Дайте слово честі!
— Даю.
— Ну, я вірю вам, хоч і прізвище ваше, і вигляд свідчать, що ви походите з черні, а хами честі не мають. Бувайте.
Він крутнувся на закаблуках і пружною ходою подався уздовж дубової алеї. За ним, незграбно скакаючи, біг песик.
— Не всі дома, — голосно мовив Дизма, коли вони зникли за поворотом. — Напевно, божевільний. Ну й нагородив же він мені… У цих великих панів завжди буває таке свинство… Може, він і правду казав… Ч-чорт… Куник, мовляв, та ще й негідник… А що мені до того!
Махнув рукою і запалив цигарку. Здалеку долинув низький, глибокий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар’єра Никодима Дизми», після закриття браузера.